• 2:13 PM
  • четвер , 7-липня-2022

Василь Кузан: «Директор»

  • 6/8/2022
  • Перегляди 236
  • Коментарі 1

Коли ми вчилися в школі, то оцінювали своїх вчителів зовсім не так, як оцінюємо через двадцять, тридцять і більше років після випускного вечора.

Тоді ми багато чого не розуміли та і не могли зрозуміти, бо нам бракувало життєвого досвіду. А через те нерозуміння поводилися інколи так, що соромно згадати і мало що з того можна дітям розказати. Хоча я розказую. Бо є що згадати. А поведінка наша пояснюється тим, що ми були дітьми.
 
Бувало таке, що ми, я маю на увазі весь наш клас, а не себе особисто і не якогось конкретного однокласника вигадували і творили неймовірні речі.

Бо якщо щось оригінальне і нестандартне робив хтось конкретно, самий чи з колегами, то ми всі були співучасниками, мовчазними свідками, які не просто не здавали нікого – покривали винних. Бо ми були «один за всіх і всі за одного!» Тому я так дозволяю собі узагальнювати – робили ми всі.
 
Я не можу сказати, що директора школи ми любили – то була б неправда. Він, як і більшість учителів, мав кличку. Ми не дивилися на нього як на старшого друга. Але ми його поважали. І боялися. Хоча, можливо, спочатку боялися, а потім уже поважали.

Лапко Юрій  Васильович був надто строгим і надмірно серйозним. Та керувати такою школою і такими учнями з 1949-го по 1986-й рік більш м’який і менш серйозний чоловік та ще і в такі складні совіцькі часи навряд чи зміг би. А Юрій Васильович трудився на освітянській ниві так старанно, що за роки праці назбирав повну коробку різних нагород: грамоти, дипломи, подяки, посвідчення, медалі… Звісно, всього того ми не бачили, бо він жодного разу жодну медаль до лацкана свого піджака не чіпляв. Чи то був надто скромним, чи то знав ціну тим брязкальцям і не надто їх шанував. Хоча був комуністом.
 
Юрія Васильовича учні, тут маю на увазі виключно хлопців, шанували не за медалі і  не за фізичну силу – бо накачані біцепси у тому віці ми вважали вершиною людської досконалості, а наш директор таким похвалитися не міг. Юрій Васильович був для нас авторитетом тому, що вмів тримати слово. Був він авторитетом не тільки для учнів - до нашої школи приїжджали навіть Герої Радянського Союзу. Таким у області не міг похвалитися ніхто.
 
Якось на уроці історії він розповідав про експедиції гуртка червоних слідопитів у гори. Не знаю як для інших, але для мене всі гори були поруч: Тросна, Свинка, Руний, Золота, Бистра… А вчитель говорив про Говерлу і Кук. Говорив натхненно, бо у хлопців загорілися очі. Досвідчений педагог це побачив і, щоб таким чином посилити учнівський інтерес до історії, запропонував усім класом піднятися на полонину Кук і заночувати там у наметах. Здається, ми вчилися тоді в шостому класі.
 
Не скажу, щоб учні одразу повірили директорові – бо ми вже були досвідченими у спілкуванні із старшими. Але бажання піднятися на таку високу гору (мріяли і про Говерлу, звичайно), на найвищу вершину нашого району засіялося в дитячих душах і намагалося прорости. Яким було наше здивування, коли під час літньої практики Ю.В. Лапко сказав:
- Ну що, діти? Коли йдемо на Кук?

Не вагаючись ми вибрали день. Директор провів інструктаж, розказав як правильно пакувати рюкзак і що туди варто і не бажано класти. Виходити мали о шостій ранку. Намети були у школі – їх нести мали старші хлопці, бо йшли в похід не тільки ми.
 
Кілька разів наше сходження переносилося, бо синоптики обіцяли не таку погоду, яка була насправді. Але ми не втрачали віри і нарешті, це вже було аж у серпні, рушили в похід. Бо і гідрометеоцентр, і народні прогнозувальники обіцяли сонячну погоду. Та ще і в когось із старших учителів суглоби на зміну погоди не крутило.
 
Все було би файно, якби дощ не почався тоді, коли ми вже пройшли добрячий шмат дороги – вже і не вертатися, бо все одно намокли, та і відкладати похід вже нікуди – літо ось-ось закінчиться. Сподівалися, що дощовики врятують, а синоптики помилилися лише трохи і погода незабаром проясниться. Сподівання виявилися марними – мало того, що дощ не вщухав дві доби, та ще і туман сів такий, що за метр перед собою вже нічого видно не було. Звісно, ми заблукали. Мисливську хатинку, яка мала бути неподалік від вершини і в якій мали ночувати вчителі з найменшими учасниками походу, знайти не могли кілька годин. А коли на мить туман розвіявся – усі аж скрикнули від здивування. Ми чотири чи п’ять годин кружляли довкола хати.
 
У хаті ночували майже всі. Сушили одяг, варили кашу, вечеряли, спілкувалися неформально. Виявилося, що директор нормальний чоловік і навіть жартувати вміє. Правда, після повернення до школи ця його здатність кудись поділася.
 
Наступного ранку близько години було сонячно. Ми піднялися на вершину і були вражені красою і величчю справжніх гір. Ні в Свинці, на в Золотій, ні де-інде такої краси ми не бачили. Але дощ пішов знову, а туман ту красу накрив…

Майже всі ми були взуті в звичайні радянські кеди – кросовки «Адідас» тоді не продавалися ні в Довгому, ні, тим більше, в «супермаркетах» села Суха. Іти було неймовірно важко, переважно через те, що слизько. Ми падали і мочили одяг у калюжах і потічках, а дощ поливав нас зверху. Крім води у наше взуття попадали маленькі камінці. Увечері, коли я вдома зняв кеди, мої підошви були геть білими від води, білішими, ніж гума на кедах. А у кожній нозі було десь по двадцять камінців, що буквально в’їлися в шкіру. Мама не питала, чи треба мені було йти у той похід, бо бачила мої щасливі очі. І одразу змусила мене парити ноги в тазику з гарячою соленою водою.
 
Хочу сказати, що крім отаких походів, а був потім похід і на Говерлу, кожного літа Юрій Васильович Лапко організовував екскурсії кращих учнів школи кудись далеко, у величезні міста, які вражали і перевертали дитячу свідомість, закладали основи майбутнього інтелектуального та духовного розвитку особистості. Бо коли людина живе постійно в одному селі, вона весь світ сприймає як оце саме село. А коли вона бачить, що люди живуть і у Києві, і у Одесі, і в Бресті… і живуть вони зовсім не так, як ми… Тоді розширяється не тільки її світосприйняття, але і свідомість.
 
Я вчився добре, був відмінником, то ж їздив усюди і кожного літа. Крім уже названих міст ми були в Каневі, Шепетівці, Москві, Петербурзі (тоді він називався інакше). Нас приймали у школах – ми ночували у класах і спортзалах на матах. Ми їздили переважно вантажівкою із колгоспу чи лісокомбінату – так званою «хазяйкою». На кузові, критому брезентом, на дерев’яних лавицях та тих самих матах із спортзалу ми їхали аж до Бреста! Уявляєте?
 
Коли я тепер згадую про всі ті подорожі, то готовий низько схилити голову, готовий зняти шапку перед тими вчителями, перед тим директором, які не просто їхали самі в таких умовах, які брали на себе відповідальність за двадцять-тридцять дітей, за наше здоров’я і життя. Це неймовірні люди! Але подякувати багатьом із них ми вже не зможемо…
 
До Одеси ми їхали вже автобусом, якщо не помиляюся. А до Петербурга та Москви – потягом. У кожному місті, біля визначних місць, біля пам’ятників ми робили загальні фото. У Петербурзі ми увіковічнили історичний момент відвідання північної столиці героїчними та визначними учнями і вчителями Довжанської восьмирічки перед Мідним Вершником. Наше фото обрамлене малими фотографіями палаців та мостів, інших пам’ятників цього північного міста зберігається у сімейних архівах багатьох випускників школи. А от Одеса може згадати нас біля моря. На фоні хвиль ми стоїмо у чорних сімейних трусах по коліно, такі всі бліді, худі та смішні. Особливо смішними здавалися Міша Нєргеш, Іван Ловга, Едік Федоричко… Ну і я. Дівчата всі були у купальниках, а батьки хлопців вирішили не тратити гроші на плавки – у трусах можна плавати із таким самим успіхом. Що ми і робили.
 
Після тих екскурсій усі з нетерпінням чекали першого вересня. Бо тоді перед усім класом можна було із захопленням, із широко відкритими очима, бризкаючи слиною розповідати про те, що на ВДНГ у Москві ми на власні очі бачили як великий станок самий, без участі людини, робить шкарпетки. Що морозиво є не тільки в стаканчиках, але і в шоколаді! А ще в шоколаді з горішками! Уявляєте? Та ні! Ви не уявляєте, бо ви не бачили як таке морозиво робиться. А ми не тільки бачили – ми їли! Мало того – ми бачили «Леніна в гробу»! І він, це неймовірно, але правда! Він лежить такий, як живий. Тільки спить. А ще ми дивилися на голих тьоть у Ермітажі. Та ні – вам таке і не снилося! Їх там так багато, картини такі величезні, а тьоті всі голі. Так! І груди видно добре! І все інше видно! Ні, ми не брешемо, чесне піонерське – спитайте Юрія Васильовича!
 
Після закінчення восьмирічної школи вже пройшло більше років, ніж Юрій Васильович керував нею. Аж не віриться. «Але то правда – чесне піонерське!» Як ця фраза тепер звучить смішно. Смішно і дивно…
 
Інколи я думаю: чи були би ми нині такими, якими ми є, якби не такі самовіддані та професійні вчителі у нас були? Якби кожен із них не брав на себе відповідальність? Якби не ризикував? Якби батьки наші не довіряли настільки цим учителям? Якби кожен із них не показував власним прикладом як треба жити і пізнавати великий і безмежно цікавий світ? У мене є відповідь на всі ці питання. Та і у кожного з нас також є.
 
…Треба буде якось запалити свічку на могилі Юрія Васильовича. Та і на могилах тих учителів, яких уже немає з нами. А живим подарувати букетик квітів. Не до дня народження. Не до дня вчителя. Не першого вересня. Просто так. Із вдячності.















Голова Закарпатської обласної організації  Національної спілки письменників України - Василь Кузан

Фото із родинного альбому Кертис Наталії Юріївни та Івана Ілліча та із книги Є.А. Демус

Коментарі (1)
Parsek
6/27/2022 9:12:23 PM  |  IP: 195.123.237.***
Дякую.

Prev1Next
Додати коментар
Введіть число
 
Використання матеріалів сайту дозволено тільки за згодою редакції "Irshava News" та наявності активного гіперпосилання на джерело. Всі права на тексти, зображення і відео належать їх авторам.
Підписка Контакти
RSS irshava.news@gmail.com
Facebook +38 096 730 15 29
ВКонтакте
Партнери
© 2014 Irshava News