• 4:19 AM
  • четвер , 29-вересня-2022

Андрій Світлинець: "Людські втрати Першої світової війни на прикладі закарпатського села Білки"

  • 2/9/2022
  • Перегляди 515
  • Коментарі 3

11 листопада 2018 року все прогресивне людство відзначало своєрідний ювілей – 100-річчя закінчення Першої світової війни. Саме 100 років тому у Комп’єнському лісі було підписано перемир’я, яке зупинило кровожерливу машину війни, що за неповні чотири роки перемолола декілька десятків мільйонів людських життів.

Комп’єнський мирний договір поставив крапку у Великій війні, яка, за свідченням істориків, ознаменувала нову епоху людського співіснування. Жахіття війни наглядно показали, що ера рицарських (джентельменських) воєн канула у небуття. Всі технічні досягнення людства, які мали піти на користь цивілізації, були направлені на масове і жорстоке знищення самого людства. Саме у роки Першої світової війни вперше було масово застосовано кулемети, хлорний газ, вогнемети, суцільні поля колючих загороджень, ручні гранати різної дії і стрільців-снайперів. Саме тоді, літаки, які були покликані швидко перемістити людину у повітряному просторі почали використовувати для безнаказанного наземного бомбардування тієї ж самої людини. Саме тоді уперше задіяли металеву бронемашину – танк, який проламував проходи у суцільних колючих загородженнях. Саме у ті роки народився прообраз майбутнього бронежилета, з’явилися перші протигази, металеві каски і радіомікрофони для льотчиків. І у всьому цьому суцільному жахітті військово-технічних нововведень опинилася звичайна, і така незахищена та безсила людина.

Відомо, що у цей глобальний конфлікт було втягнуто 38 країн із загальною кількістю 1.5 млрд чоловік. Серед цих воючих держав була також Австро-Угорська імперія, до складу якої входила і територія сучасного Закарпаття.

У складі російської імперської армії воювало близько 4 мільйонів українців, у лавах австро-угорського війська близько 700 тисяч, близько мільйона з них ніколи не повернулись до рідного дому, їх могили розсіяні повсюди в Європі – на землях нинішньої Австрії, Німеччини, Польщі, Словаччини, Румунії, Білорусі, України, Сербії, Словенії, Італії, Боснії і Герцеговини, Росії, України…

Не оминула Перша світова війна і наш закарпатський край. Третина території Срібної Землі стала ареною бойових дій протягом 1914–1915 рр., а відгомін Брусиловського наступу російських військ дістався сюди ще й у серпні 1916 р. Наслідком війни стали зруйновані транспортна інфраструктура, будівлі, інші господарські об’єкти. Але людські втрати були ще більшими. Важкі випробування випали на долю кожної родини, що проживала в нашому краї в той період. З кожної сім’ї чоловіки призовного віку були мобілізовані до австро-угорської армії. Тисячі з них ніколи більше не повернулися додому, десятки тисяч прийшли з фізичними та душевними ранами.

У радянський період з ідеологічних міркувань тема Першої світової війни була неактуальна, будь-які намагання дослідити та відновити ці питання вважалися недоцільними. Але людська, народна біль і пам’ять зберігалися у родинах і передавалися із покоління в покоління. На жаль, з часом втрачалась повнота і точність інформації, не було суспільної і наукової реалізації цієї теми. Конкретна інформація про загиблого солдата була відсутня у відкритих або доступних джерелах. Це привело до того, що сучасне покоління, для якого солдати тієї далекої війни є, в більшості, прадідами, майже нічого про них не знають. Стирається наша ментальна історична пам’ять про один із важких і драматичних періодів нашої історії.
Дане дослідження покликано заповнити «білу пляму» нашої історії першої чверті ХХ ст.

Згідно з австрійськими офіційними даними за 4 роки війни в австро-угорську армію було мобілізовано близько восьми мільйонів чоловік. Загальні втрати становили 2 мільйони 707 тисяч, з яких 1 мільйон 16 тисяч 200 померли.

У роки Першої світової війни чоловіче населення тодішнього історичного Закарпаття мобілізовували до австро-угорської армії, де вони воювали у складі різних військових частин. Але переважна більшість із них проходили військову службу у підрозділах, що формувалися на території, де проживали призовники. Зокрема це були 85-й Мараморосько-Угочанський, 65-й Березький та 66-й Ужгородський піхотні полки та 32-й і 29-й польові єгерські батальйони загальної армії; 11-й Мукачівський, 12-й Сатмарський гонведні піхотні полки територіальної оборони угорського гонведу.

Ці підрозділи провели на фронті всю військову кампанію і приймали участь у всіх основних битвах Першої світової війни. Бойове хрещення підрозділів відбулося під час Галицької битви у серпні 1914 року. Потім була участь у Краківській битві (18-28 листопада), Лодзька операція (грудень 1914-січень 1915 рр.), участь у Зимовій Карпатській битві (1915 р.), де підрозділи зазнали величезних людських втрат. Зокрема оборона г.Манілова та бої на хребтах Магурисне, Жебрак (пд.-сх. Польща), бої на вершинах гір Борсук, Козіалата (Сх.Словаччина). Після Горлицького прориву (2 травня 1915 р.) брали участь у звільненні Галичини від російських військ, де відбувалися жорстокі бої на всій території Західної України, зокрема на р.Іква.

Найзапекліші бої за всю війну із величезними людськими втратами відбулися влітку 1916 р. під час Брусиловського наступу російських військ. Кровопролитні бої біля Радивилова і Бродів (Львівщина), с.с.Язловець, Новосілка, Зарваниця, Високе, оборона г.Лисоня (Тернопільщина), м.Станіслав, с.с.Делятин, Делієво (Івано-Франківщина), р. Стоход (Волинь). Втрати підрозділів сягали від 50 до 80 % особового складу.
Потім були наступально-оборонні бої на румунському фронті у Румунських Карпатах (1917-1918 рр.). Бої на г.Піатра-Арша та гірських схилах Лапош і Модьорош.

Наприкінці 1917 року більшість підрозділів перекинули на Італійський фронт в Італійські Альпи. Важкі, кровопролитні бої у горах Монте-Граппа, Кол-Мошин, Кол-Фенілон, невдалий наступ на річці Піаве і в кінцевому результаті оточення і полон.
Після підписання у Бресті (9 лютого 1918 р.) мирного договору між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною, деякі підрозділи у складі експедиційних сил були переведені на Україну в район м. Єкатеринослав (теп. м.Дніпро), с. Синєльниково та Роздори, де брали участь у боях з більшовицькими військами.

Окремі полкові підрозділи пройшли свій самостійний бойовий шлях. Зокрема бої із сербським військом на Сербському фронті (1914 р.), запекле протистояння на р. Ізонцо (Словенія) та найбільш криваві бої на г.Мерзлий Верх («Гора Смерті») біля м.Толмін (Юлійські Альпи).

Участь жителів села Білки у боях Першої світової війни Угорський статистичний збірник «Села Закарпаття. Релігійний стан» засвідчує, що станом на 1910 рік у селі Білки, тодішнього Березького комітату Австро-Угорської імперії проживало 4685 чоловік. З початком війни все чоловіче населення призовного віку попало під загальну мобілізацію і поступово, протягом певного періоду направлялося до мобілізаційних навчальних центрів. Після короткої підготовки, їх, у складі маршових батальйонів, відправляли на фронт, де вони поповняли поріділі після боїв бойові підрозділи.

Детальний аналіз наявних метричних записів ДАЗО засвідчив, що переважна більшість загиблих жителів села Білки воювали у складі 65-го Березького і 66-го Ужгородського піхотних полків та 29-го і 32-го польових єгерських батальйонів загальної армії, а також 11-го Мукачівського піхотного полку територіальної оборони угорського гонведу. Окрім того, завдяки опрацьованим матеріалам вдалося встановити, що жителі Білок також воювали у складі 68-го піхотного полку, 85-го Мараморош-Угочанського піхотного полку, 92-го піхотного полку загальної армії, 15-го, 16-го, 25-го, 315-го полків територіальної оборони угорського гонведу, 1-го польового єгерського батальйону.

У 2018 році в ужгородському видавництві «Патент» побачила світ книга дослідника Юрія Фатули «Неси мамці жалість мою», в якій автор у хронологічній послідовності подає коротку історію бойового шляху військових підрозділів, які формувалися на території нашого краю. Завдяки цій інформації та записам метричних книг (ДАЗО м.Ужгород) вдалося частково відтворити обставини загибелі низки солдат, уродженців села Білки.


65 Березький піхотний полк загальної армії. Сформований у 1860 році, основний мобілізаційний регіон – Березький комітат з центром у м.Мукачево. Бойове хрещення відбулося 27-28 серпня 1914 року біля села Гопки (Сх. Польща) під час Галицької битви. У цьому бою, під час наступу російської армії, один батальйон полка був повністю знищений, а два інші втратили до 80% особового складу. Потім був відступ углиб Австро-Угорщини і саме в цей період зафіксовані смерті уродженців Білок Петра Станки (27 років), який помер від отриманого вогнепального поранення біля Крекко (?) (Галичина), Луки Олашина (44 роки), що загинув біля невеличкого гірського села Тухолька, що на Львівщині та Олександра Ігнатка (28 років) загиблого біля с. Дзіялошур (?). Уже через декілька місяців, протягом березня-квітня 1915 року, полк бере участь у Карпатській битві (Сх. Карпати), де біля с. Пузник (?) загине Гурей Василь (25 років), а під час звільнення Східної Галичини, коли на території Івано-Франківщини відбувалися жорстокі бої, біля с. Обертин (суч. Тлумацький р-н) загине Ізраєль Мошкович (27 років). У липні-жовтні 1915 р. бої перемістилися на територію Тернопільської області, де зокрема наприкінці липня біля с.Космирин, Бучачського р-ну, у жорстокому і кровопролитному бою смертю героя загине Іван Цібеленко (24 роки). У 1917 році, під час останнього російського наступу, так званого «наступу Керенського» полк опинився на головному напрямку удару росіян в районі м.Станіслав (теп.Івано-Франківськ). Стримуючи наступ переважаючих ворожих сил полк зазнав величезних втрат. Саме тоді в районі с.Ямні смертю героя загинув Іван Глеба (20 років). Після цих боїв розбитий підрозділ відвели у тил і, поповнивши новобранцями, перекинули на румунський фронт, де він вів бої у Румунських Карпатах до кінця року. Десь там і склав свою голову Федір Покрівчак (45 років), точна дата і місце загибелі якого невідомі. А після підписання у Бресті мирного договору між УНР та Німеччиною і Австро-Угорщиною полк у складі експедиційних сил був переведений на Україну у район м. Дніпропетровськ. Наприкінці жовтня повернутий до місць дислокації і розформований.

Окрім цього є відомості про Павла Ільницького (25 років), який потрапив у російський полон і помер 25 березня 1916 року від дизентерії (черевного тифу) у таборі в Даурії (Росія) та Йогана Мейсароша (38 років), який помер від ран у військовому госпіталі Гадінолозо (Будапешт, цвинтар «Кобаня»).



Також відомо ще про 12 інших солдат, конкретного місця загибелі яких немає, а дата смерті зафіксована кінцем 1916 року та 30 і 31 грудня 1918 року. Це Йосип Орбан (23 роки), Петро Попович (28 років), Юрій Гедзур (24 роки), Павло Воскобійник (30 років), Семен Жупанин (31 рік), Ілля Копа (37 років), Іван Кришеник (35 років), Василь Левдарь (24 роки), Петро Пап (23 роки), Ізраель Струльович (32 роки), Юрій Симканич (29 років), Василь Ілляш (27 років). Скоріш за все вони числилися як зниклі безвісти і уже після війни символічно записані останнім днем року війни. Загальна кількість загиблих 65 Березького піхотного полку за роки війни складає (за приблизними підрахунками) 6100 солдат і серед них відомо про 22 бійців – уродженців села Білки.

66 Ужгородський піхотний полк загальної армії. Бойовий шлях цього підрозділу, утвореного 1860 року, що формувався на теренах Ужанського комітату аналогічний із 65-м Мукачівським полком, бо вони обидва входили до 29-ї піхотної бригади і всю війну воювали пліч-о-пліч на одних і тих самих театрах військових дій. Із відомих загиблих бійців є відомості про Петра Кречуна (23 роки), що загинув під час оборонних боїв біля м. Томашов (Польща). Також збереглося ім’я Дмитра Станки (37 років), про якого лише відомо, що він загинув на російському фронті, а часом його смерті стала символічна дата 31 грудня 1918 року.

Другий (ІІ) батальйон цього полку був дислокований у місті Горадже (Боснія) і протягом усієї війни воював окремо. Був підпорядкований 15-й гірській піхотній бригаді і брав участь у боях проти Сербії. Саме в листопаді 1914 року в жорстоких і кровопролитних боях за гору Брежак (біля м.Пецка, Сх.Словенія) і гору Рожань (973м. біля м.Крупань, Зх.Словенія) загинули Дмитро Сенина (20 років) і Андрій Бердар (28 років). А коли у війну проти Німеччини вступила Італія, то другий батальйон до кінця війни перебував на фронті Ізонцо (нині територія Словенії). Найбільш запеклі бої підрозділ витримав на горі Мерзлий Верх (1359 м) в масиві Юлійських Альп, біля міста Толмін, де воював з невеликими перервами майже сім місяців (з листопада 1915 р. і до кінця 1916 р.). Мерзлий Верх, або “Гора Смерті”, як її називали італійські вояки, була стратегічним пунктом австро-угорської оборони на цьому відтінку фронту. Лише за перший місяць боїв на горі загальні втрати батальйону становили 70 % (з майже 1000 вояків в строю залишилося лише 300). Саме у цей період тут загинув і був похований на схилі гори свободник Михайло Симканич (34 роки). Загальна кількість загиблих 66-го Ужгородського піхотного полку за роки війни складає (за неповними даними) 3100 солдат і серед них відомо про 5 бійців – уродженців села Білки.

Також були втрати і в інших військових підрозділах загальної армії. Так, зокрема у складі 85-го Мараморош-Угочанського піхотного полку загинув один із жителів Білок, але, на жаль, його ім’я, дата та місце смерті невідоме. У складі 68-го полку воював і числиться як зниклий безвісти Василь Попович (20 років), а у 92-му піхотному полку воював і 7 березня 1915 року загинув на території Галичини (Рабе?) Василь Титичко (21 рік).

Свій бойовий шлях пройшли і окремі польові єгерські батальйони. Зокрема 29-й батальйон, мобілізаційна рота якого знаходилася у м.Лученєц (Сх. Словаччина). Підрозділ пройшов усю військову кампанію і брав участь майже у всіх бойових операціях Першої світової війни. Серед загиблих вояків цього підрозділу значаться Антон Зейкан (20 років), що загинув у м.Бжостек (Польща) та Шімон Міліграм (18 років) загиблий у Войніці (?). Відомо, що на час загибелі цих солдат (а дата смерті для обох однакова – 7 травня 1917 року) підрозділ перебував на Волині. Загальна кількість загиблих 29-го батальйону за роки війни – відсутня.

32 польовий єгерський батальйон розташовувався у м.Теребовля (Тернопільська область), а мобілізаційна рота знаходилася у м.Кошиці (Сх. Словаччина). Підрозділ брав участь у всіх головних битвах війни, зокрема восени 1916 року разом із полком українських добровольців з Легіону Українських Січових Стрільців обороняв гору Лисоня та літом 1918 року, у складі експедиційних сил, брав участь у бойових зіткненнях з більшовицькими військами на Україні. У складі цього батальйону воював і загинув під час Брусиловського прориву у районі м.Підгайці (Тернопільської області) Петро Броді (20 років). Загальна кількість загиблих 32 батальйону за роки війни складає близько 2000 солдат.

Метричні записи подають відомості і про Самуєля Маєровича (19 років), солдата 1 польового єгерського батальйону, який загинув від вогнепального поранення 6 травня 1915 року під час Горлицького прориву у районі с.Ясіня (?).

Окрему сторінку у минулу війну вписав і 11-й Мукачівський полк територіальної оборони угорського гонведу, головними мобілізаційними округами якого були територія Березького та Угочанського комітатів, тобто більша половина території сучасного Закарпаття. Полк пройшов усю військову кампанію, брав участь у всіх основних битвах на російському та італійському фронтах. Бойове хрещення відбулося під час Галицької битви, коли полк утратив 2/3 особового складу. Потім був відступ углиб імперії під час якого загинули Іван Гаврилик (21 рік) та Михайло Мошкола (41 рік). Цікаво, що 31 груднем 1914 р. визнаний загиблим і Василь Капітан (40 років). Ймовірно він вважався зниклим безвісти, або міг загинути ще раніше і занесений у список втрат наприкінці року. Місце загибелі усіх трьох наразі невідоме. Потім були оборонні бої у районі м. Горліце (Пд. Польща), де на початку березня у районі с.Весзолов (?) загинув Антон Симканич (22 роки), а у військовому госпіталі помер від ран Юрій Береш (31 рік).

2 травня 1915 року 4-а австро-угорська армія, у складі якої знаходився 11-ий полк, розпочала масштабний наступ, відомий як Горлицький прорив. Уже наступного дня біля м.Горлиця від смертельного вогнепального поранення помирає Дмитро Квак (27 років), а через декілька тижнів біля с.Муніно (?) гинуть Олександр Пап (32 роки) та біля с.Згода (?) Дмитро Цібеленко (30 років). Розвиваючи наступ, уже на початку червня солдатами полка було звільнено м.Жовкву, Львівської області, на околиці якої загинув Ігнац Фрідман (30 років). Потім були дев’ятимісячні опозиційні бої біля села Доброполе, Тернопільської області, де на околиці с.Езірна(?) склав свою голову Федір Матіко (19 років) та у березні 1916 р. Томаш Квак (37 років). Наступним етапом важких випробувань стало літо 1916 року під час так званого Брусиловського прориву російської армії, коли 11-й полк поніс знову великі втрати. Саме тоді у жорстоких боях біля Олесько, Стрия і с. Строков загинуло троє 22-річних юнаків: Дмитро Титичко, Ілля Попюрканич та (?) Мошкович.

Протягом наступних півтора років (осінь 1916 – весна 1918 рр.) полк воював на румунському фронті, Трансільванії, Західних Карпатах, де в жорстоких боях загинули Петро Білей (18 років), Іван Гереші (19 років), Михайло Кула (25 років). У квітні підрозділ переводять на італійський фронт, де він разом з іншими частинами обороняли позиції на горі Монте-Граппа, в Італійських Альпах. В останні дні війни полк у повному складі попадає в полон до італійців, де розділив участь майже 300 тис. військовополонених солдат австро-угорської армії.

У метричних записах ще зафіксовано восьмеро солдат 11-го полку, місце загибелі яких просто записано «на російському фронті» та «на сербському фронті», а датою смерті відзначено символічне 31 грудня 1918 року: Михайло Мошкола (47 років), Генріх-Якуб Гейзлер (34 роки), Юрій Горзо (39 років), Іван Доганіл (30 років), Павло Ерделі (43 роки), Петро Керегечко (31 рік), Мендель Рот (31 рік) та Семен Гедзур (43 роки).
Загальна кількість загиблих 11-го Мукачівського полку територіальної оборони угорського гонведу за роки війни складає (за далеко неповними даними) 1900 солдат і серед них згадується про 25 бійців – уродженців села Білки.

Відомо також і про втрати в інших полках територіальної оборони. Зокрема у 15-му полку угорського гонведу воював і загинув на російському фронті Марфоі Клайн (28 років), місце і час загибелі якого невідомі. У 16-му піхотному полку угорського гонведу воював і загинув у травні 1916 року від вогнепального поранення Василь Цібеленко (20 років), місце загибелі якого невідоме та Іван Попдякуник (21 рік), дата смерті записана символічним 31 грудня 1918 року. Солдатами 25-му піхотного полку були Іван Зейкан (24 роки), загинув біля с.Лапусно (?) у квітні 1915 року, Арні Гедайлович (23 роки), що поліг біля с.Дубіч у березні 1917 року та Іван Скоблей (23 роки), місце загибелі невідоме, а дата смерті відзначена 31 грудня 1918 року. У 315-му піхотному полку воював Семен Левдарь (33 роки), із символічною датою смерті та відзначений як загиблий на російському фронті.

Цікаво дізнатися і про одного з найстарших серед загиблих жителів Білок Василя Корпоша (46 років), який, з початком війни був мобілізований і відправлений на румунський фронт і, як машиніст поїзда, виконував свій військовий обов’язок. Загинув 21 січня 1917 року біля Плошті (?), Румунія.

Також потрібно виділити окрему групу загиблих солдат, в нотаріальних записах яких відсутні дані про військовий підрозділ, у якому вони служили. Робилися ці записи через багато років після закінчення війни і тому часом смерті є символічні 31грудня 1917 року і 30 і 31 грудня 1918 року, а місцем загибелі вказано лише фронт. Серед загиблих на російському фронті згадуються Іван Горзо (23 роки), Антон Бажів (21 рік), Василь Бердар (43 роки), Павло Воскобійник (31 рік), Василь Гаврилик (26 років), Петро Горзов (26 років), Юрій Дірей (23 роки), Олександр Добра (24 роки), Василь Ігнатко (28 років), Василь Ігнатко (38 років), Василь Ізай (31 рік), Михайло Зейкан (24 роки), Юрій Левдарь (43 роки), Михайло Мошкола (21 рік), Михайло Порада (27 років), Василь Світлик (25 років), Іван Староста (32 роки); на румунському фронті: Михайло Катринець (20 років), Михайло Куртинець (20 років); на сербському фронті: Дмитро Черничко (37 років); на світовій війні: Іван Ерделі (24 роки), Іван Наздравецький (24 роки). Місце загибелі невідоме: Іван Керегечки (34 роки), (?) Воскобійник (29 років) та Юрій Горзов (20 років), що загинув 18 березня 1915 року і Василь Горват (37 років), загиблий 4 вересня 1915 року.

Загалом у оброблених документах зафіксовано прізвища 92-х загиблих солдатів, уродженців села Білки.

Крім цього, під час збору польового матеріалу у селі Білки, вдалося довідатися і про декількох ветеранів війни, зокрема Петра Фірцака, що був нагороджений найвищою відзнакою Угорського королівства орденом Вітязя. Запит про нього уже відправлений в угорський військовий архів, але відповіді поки що немає. Також у родині колишнього солдата Фірцака Петра (сільське прізвисько Капітан) вдома збереглося фото з тих часів.
Таким чином, підсумовуючи матеріал можна констатувати, що у роки Першої світової війни чоловіки призовного віку села Білки, як і інших населених пунктів історичного Закарпаття, масово мобілізовувалися до австро-угорського війська. Переважна більшість із них воювали у бойових підрозділах, що розташовувалися на території краю: 65-й Березький та 66-й Ужгородський піхотні полки та 29-й і 32-й польові єгерські батальйони загальної армії, а також 11-й Мукачівський піхотний полк територіальної оборони угорського гонведу. Ці підрозділи брали участь у всіх основних битвах війни, що не могло не позначитися на безповоротних людських втратах. Аналіз метричних записів Білківського нотаріату засвідчив, що протягом чотирьох років війни село втратило 92-х своїх односельців, могили яких розкидані по території сучасної Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії, Словенії, Італії, України та Росії. Найбільша кількість загиблих припала на 11-й Мукачівський полк територіальної оборони – 25 осіб, 65-й Березький полк регулярної армії – 22 чоловік, 66-й Ужгородський полк – 5 чоловік. По декілька загиблих солдат припадає на відомі нам інші шість підрозділів. Окремо потрібно ще відзначити і 26 загиблих бійців, конкретна інформація про час і місце загибелі яких відсутня. Для узагальнення усієї інформації про загиблих створено мартиролог.


Андрій Світлинець,
директор історико-краєзнавчого музею Іршавської ОТГ, РГ "Нове Життя"

Коментарі (3)
гоша
2/17/2022 11:25:08 AM  |  IP: 194.0.157.***
На тли сьоднишньои угрози дуже актуально приводити приклади з истории яку наше молоде
поколиння не знае хоча знають и читати та писати и брати уроки з истории щоби не повторяти
помилки наших безграмотних дидив та малограмотних батькив. В ти далеки роки вони жили в
злиднях и якось неймовирно виживали та й вижили и дали своим потомкам значне краще
жит
тя. В
СЕ и ВСИМ необхидно робити для того щоб небуло николи В О Е Н.
До Токай
2/11/2022 10:39:05 PM  |  IP: 86.49.236.***
І що в цьому поганого?
Токай
2/9/2022 7:02:41 PM  |  IP: 194.160.49.***
"прогресивне людство" в ліпших традиціях газети правда кінця 60х років))

Prev1Next
Додати коментар
Введіть число
 
Використання матеріалів сайту дозволено тільки за згодою редакції "Irshava News" та наявності активного гіперпосилання на джерело. Всі права на тексти, зображення і відео належать їх авторам.
Підписка Контакти
RSS irshava.news@gmail.com
Facebook +38 096 730 15 29
ВКонтакте
Партнери
© 2014 Irshava News