• 9:09 AM
  • субота , 4-грудня-2021

Оксана ШТЕФАНЬО. Найвідданіша журналістка газетної справи

  • 11/19/2021
  • Перегляди 335
  • Коментарі 0

Ця розмова з мабуть найвідданішою газетній справі закарпатською журналісткою Оксаною Штефаньо була з кількох «дублів». Ми ходили кав’ярнями, розмовляли про медіа і нинішній інформаційний світ, фотографувалися і буквально через одного перехожого зустрічали Оксаниних знайомих.

Бо їх дуже багато, у різних сферах, з різних місць, різного віку та різних поглядів. Оксі (так часто її називають друзі) може знайти підхід до кожного, з нею легко та цікаво. Вона завжди має при собі якусь неймовірну історію: власну чи із журналістської практики. Оксана уважна до деталей, легко вловлює емоції своїх співрозмовників, об'єктивна і справжня.
 

- Як тобі вдається стільки років писати про Закарпаття і писати цікаво?


- Не набридає, теми повсюди. А от до «писати цікаво» був довгий шлях. Бо спочатку я намагалася зрозуміти, що таке журналістика та «з чим її їдять». Одні із перших моїх статей були репортажі із сіл, які постраждали після паводку 1998 року. Щотижня була одна поїздка. Мій редактор у газеті «Закарпатський калейдоскоп» Ілля Іванович Ільницький після першої статті приголомшив: «Оксанко, не годиться». Ще б пак, де статистика, скільки хат постраждало, історії конкретних сімей? Це було щось на кшталт «бурхлива ріка понесла будинки». Далі було краще. Якось із брифінгу по медицині, списала з диктофона й приносила редакторці Вірі Горват стенограму :) Вона тихо просила присісти біля неї, й ми аналізували кожне речення, чи несе воно якусь інформацію читачу. Тому тут головне, що на початку моєї кар’єри були професіонали, які підштовхнули до розуміння того, що таке журналістика. А далі, як і в кожній справі: якщо ти любиш і живеш тим, що робиш, то все буде вдаватися, й будуть гарні матеріали.  

Був у мене кумедний випадок (тільки починала в журналістиці), коли в номер «горів» матеріал. Пішла в пологовий, планувала зробити інтерв’ю із заступником головного лікаря. Я знала тільки прізвище, але не знала, як він виглядає. В коридорі зустріла медичку й цікавлюся. Каже, за рогом запитаєте чи побачите. Я не розчула добре. Й справді, за рогом лікар, то я до нього «Можна з вами зробити інтерв’ю?». Він погодився, вже коли почала записувати, задавати питання, то зрозуміла, що тут щось не те. Потім приходжу на роботу, показую фотографії, а колега Оксана Юрковецька каже: «Так це мій знайомий неонатолог!». Йшла до одного, а зробила матеріал із іншим. Лікарю-неонатологу інтерв’ю сподобалося.


- І багато у тебе таких випадків, коли ти «з коліс» робила матеріали?

- Не люблю взагалі робити «з коліс». Це матеріал невистояний і не вилежаний. Й читач це буде відчувати. Зазвичай, статтю люблю виношувати. Звісно, не 9 місяців :), а хоча б 2-3- дні, а іноді й місяць –два. Але це не означає, що ти сидиш і думаєш. Ти просто переключаєшся на репортаж чи інфо. Це можу «з коліс», роки практики даються взнаки. Було таке, що взятися не можеш за матеріал, хоча й записаний. От сидиш і дивишся в екран. Не знаю, від чого це залежить: чи від людини, з якою розмовляла, чи від тебе. Різні чинники впливають.

З досвідом приходить і відчуття, розкрила ти людину чи ні. Як у мене було із українським філологом, а за сумісництвом тамадою із Керецьок на Свалявщині Василем Маровдієм (хто не знає його «Децу фундаментальну?!))) Зустрілися, записала інтерв’ю, потім взялася писати й відчуваю, що не все випитала, що можна більше виманити про тамадівські будні (кого одружував, чим платили, чи збереглися традиції, різні цікаві випадки, що траплялися під час весілля).  Зателефонувала, пояснила, й коли у справах приїхав в Ужгород, то допитала. З того часу минуло 10 років, а люди все пишуть і питають номер тамади. Василь Михайлович не забуває телефонувати щороку у день виходу інтерв’ю й фіглює: «Оксанко, я був популярний, а ви мене зробили мега популярним».



- Оксі, у мене є два «висяки», до яких не можу повернутися більше року!

- У мене теж є кілька. Напевно вже й не повернуся до них. Термін придатності вичерпано :)

- А найвеселіший випадок у моїй журналістській практиці був, коли я працювала у моїй другій в житті газеті «Фест». Зателефонував до редакції чоловік і розповів, що його дружина народила у ванній, й зраз дитину не хочуть реєструвати. Бо, мовляв, звідки ми знаємо, що дитина ваша. А жінка, що народила, сама медик, це була їхня третя дитина. І я поїхала в Горяни. Гарна родина, немовля щасливе. Ми з ними мило побесідували. Матеріал вийшов і був ефект.

За тиждень батько перезвонив і сказав, що на знак вдячності хочуть, щоб я була на реєстрації дитини у РАЦСі. Пішла, даю паспорт працівниці (а на столі вже кілька документів лежало (батьків, дідуся). За хвилину якось дивно почала на мене дивитися. «Вибачте, я помилково записала дитину вам у паспорт», - каже. Я тоді ще зніяковіло сказала: «Я ж ще незаміжня, а вже у паспорті дитина». Написане жінка просто замалювала білим коректором. Через кілька років я мала певні проблеми, коли робила закордонний паспорт, не приймали документи. Мусіла йти знову в РАЦС й знову зустріла ту працівницю. «Я вас пам’ятаю», - каже. Поставила на те місце в паспорті печатку «Помилково». Так і ходжу досі. Друзі фіглюють, мовляв, хто тобі повірить, коли будеш заміж виходити :)


- Ти одна з найвідданіших газетних журналісток. При цьому навколо стільки спокус :) Віриш, що газети не зникнуть?

- Я в газетній журналістиці з самого початку своєї журналістської кар’єри (вересень 1998 року). Після закінчення філфаку УжДУ поїхала на літо додому в Іршаву. Й тут 1 вересня й нянько збирається везти речі в гуртожиток на рік молодшій сестрі. Я пакую й свої. «А ти куди? На 6-й курс?» - фіглював нянько. Я казала, що їду шукати роботу в Ужгороді. Мама переживала, але я заспокоювала: мовляв, не знайду, то повернуся. В Іршаві я не бачила перспективи та у школі для мене місця не знайшлося. У ті часи все вирішував блат. Насправді, я тоді була закохана, й хоч ми вже із хлопцем розійшлися, все ж надія ще жевріла. А оскільки він був молодший, то універ ще не закінчив. Можливо, якби не кохання, мої батьки, які завжди поважали мою думку, а ще Божа воля, то я б не була в Ужгороді, не мала б улюблену роботу, прекрасних колег й друзів поряд.  

- І де ти шукала роботу? Пригадую, у той час, це було нелегко.

- По оголошеннях на стовпах, бо тоді ж інету не було. Спочатку сама, потім компанію склала однокурсниця Світлана Ковбиця із Міжгірщини. Потрапляли то на мережевий маркетинг, то ще якийсь дріб’язок. Якось біля універмагу «Україна» побачила великий білборд, шукали журналістів у газету «Закарпатський калейдоскоп». Я приходжу у видавництво «Закарпаття», а у маленькому кабінеті сидить великий чоловік із сивим волоссям. Це був Ілля Іванович Ільницький, заслужений журналіст України, власкор журналу «Україна». Просто спитала, чи можна попрактикуватися у вас. Він погодився взяти мене на випробувальний термін, який тривав 3 місяці. Світлану також. Отримала перше завдання опитати студентів у гуртожитку, як оцінюють соціально - економічну ситуацію в Ужгороді. Коли той матеріал вийшов, я аж боялася купувати газету. Вдома раділи і я теж. Побачити своє прізвище на шпальтах газети –це щось. Саме Ілля Іванович (а також його дружина Раїса, яка видавала тоді всеукраїнський журнал «Газдинька») відкрив дорогу в журналістику. Строгий і, водночас, добрий. Ніколи не забуду його «кров із носа, але інформацію добути мусиш».

- Тепер любиш проводити опитування? Бо я – не дуже.

- Раніше полюбляла це практикувати. Люди не дуже люблять, коли до них чіпляються із запитаннями. Хоча все залежить від того, як ти це робиш. Зараз рідко практикую. Тепер допомагають соцмережі. Там сидять ті ж ужгородці, які ходять містом.

- І знову до друкованої журналістики. Віриш, що газети будуть жити?

- Є колеги, які розчарувалися вже давно. Журналістика не приносить статків. До певної міри, це у мене як хвороба. Вважаю, що саме у друкованих виданнях можна себе якнайповніше проявити. Ні, я не хочу применшити роль радіо – чи тележурналістики. Іноді у колег –інформаційників менше часу для підготовки матеріалів. А щодо того, що газети будуть жити, то я в цьому переконана. Хоча нині на Закарпатті можна на пальцях перерахувати газети, які виходять: «РІО», «Ужгород», «Карпаті ігоз со», «Карпатський об’єктив», мукачівська «Панорама», кілька роздержавлених «районок». Шкода, що тепер газети радше читають за традицією, бо у когось бабуся чи батько виписували. Але якраз зараз потрібна підтримка, бо друковані ЗМІ зараз переживають нелегкі часи.

І така ситуація не тільки у краї, але й загалом по Україні. Хоча тепер є й чимало можливостей – можна вигравати гранти, «Спільнокошт» чи АБО – Агенція медійного росту. Газети займають свою нішу, й це класика, де є автори, де за кожне слово несеш відповідальність, тому Інтернет – сайти нам не конкуренти. Наша газета «Новини Закарпаття» (редакторка Мирослава Галас) робить ставку не на новини (виходимо раз на тиждень), а на аналітику чи цікаві авторські матеріали про людей, репортажі із сіл, соціо. Заробляємо на себе самі, живемо за рахунок реклами. Видати газету –велика робота всього колективу. Майже 10 років тому, як ми маємо інтернет - версію газети, яку можна передплатити онлайн (15 гривень на місяць і весь місяць для вас всі матеріали відкриті). Але поки читач не дуже готовий платити за якісну інформацію. Шкода що у нас не така ситуація із газетами, у Німеччині.


- А що там, у Німеччині?

- Там масово читають газети, навіть, якщо шпальта без фотографії. Хоча у нас навпаки, люди більше люблять візуальний контент. Про це на газетному тренінгу в Сумах, який організовувала Українська академія преси спільно із німецькими партнерами, й де я була, розповідав представник газетної корпорації «Франкуфурт Альгемайне» Вернер Д’Інка. Їхня редакція навіть проводила опитування читачів, чи потрібне фото на першу сторінку. Виявилося, що не потрібно, їм якісний текст важливіший. Якщо зранку газети у скриньці нема, то німці скаржаться. Пресу там розповсюджують, до речі, пенсіонери, а не монополіст - пошта, як у нас. Й Інтернет ніколи не замінить газети, тому що друкована преса займає певну нішу. Дивно чути, коли люди кажуть, я ніколи не купував газет.



- Назви, будь ласка, три заповіді журналістки Оксани Штефаньо.

- Поруч із традиційними стандартами та принципами в журналістиці – бути об’єктивною, розділяти судження від фактів, перевіряти інформацію і тому подібне. Маю свої. По - перше, не нашкодь. Завжди думаю про можливі наслідки для героя чи героїні статті після її виходу. По –друге, завжди треба бути чесною із читачем. Завжди посилатися на джерело, звідки інформація, бо тобі довіряють. Із героями майбутньої публікації також, тому не соромтеся перепитувати чи уточнювати деталі. Це нормальна журналістська практика, бо є нюанси, факти, дати, прізвища, які можна не дочути, коли прослуховуєш диктофонний запис. У разі чого визнати помилку й вибачитися.

Я якось охрестила працівницю ужгородського водоканалу «Свічкою», хоча мала прізвище «Січка». По телефону не розчула. Пішла вибачатися, а вона каже: «Не переймайтеся, не ви перша». Посміялися. І у Воловець їхала, бо ще коли не мала досвіду, то повірила джерелу –подрузі. Розповіла про селищне святкування ювілею старожилки, й мовляв, бабуся після всього померла на сцені. Виявилося, що вдома. Та все ж. По - третє, любити людей і вміти їх слухати. Іноді журналіст єдиний, з ким можуть поговорити. В редакцію приходять і телефонують різні люди.  


- Чи читаєш ти новини, чи не буває перенасичення інформацією і як рятуєшся від такого?

- У мене завжди перенасичення, в голові іноді такий каламбур. Мені іноді сниться матеріал, чи я все виправила, чи з’ясувала все. Плюс тепер доступ до «твого тіла» не тільки телефоном, а й пишуть у соцмережах і вдень, і ввечері. Кожне відомство має пресслужбу й інфо приходить, плюс сняться ідеї майбутніх статей. Але це нормально, бо тепер світ діджіталізації. Іноді читаю закарпатські сайти «Варош», «Про Захід», «Закарпаття онлайн», «Заголовок. ком», «Тячів. ком», «Ужгород. нет», «Ужгород. ін», «Голос Карпат», «Іршава. ньюз». Довіряю тим сайтам, про які знаю, що там працюють журналісти, а не тільки адміни «копіювати –вставити». Більше стежу за новинами всеукраїнських онлайн ЗМІ: «Укрінформ», «Радіо Свобода», «Тексти», «Бабель» та інші. Люблю аудіоподкасти, бо бракує аналітики, слухаю, наприклад, Віталія Портінкова, Тараса Березовця, Яніну Соклову. Як рятуюся від перенасичення? Досить переключитися на щось інше чи побути наодинці, прогулятися набережною, подивитися на річку. 100-річний дідо Ворон у Дочинця казав, що добре постояти за течією річки, яка журу й клопоти віднесе подалі. А ще рятують зустрічі із друзями, виставки, вистави, зміна місця дислокації, походи в гори, книжки.

- Зараз багато дезінформації, фейків, не складно спотворити факти і подати це все емоційно залежним читачам. Чи тебе у цьому плані легко надурити?

- «На гачок» не потрапляла. Моя сестра завжди каже в такому випадку: «Ти на кожну інфо реагуєш, як журналістка». Так виходить самовільно. Особливо після курсів онлайн із фактчекінгу від Vox Ukraine на сайті EdERA, які закінчила наприкінці 2018 року. Успішно склала «іспити». В газету ти ніколи не будеш давати неперевірену інформацію з інету. Бо там в разі чого можна швидко видалити, а в газеті –ні, все зафіксовано на папері. Тому я завжди перевіряю інфо, безпосередньо телефоную людині, про яку йде мова. Бо власну репутацію зіпсувати легко. Спочатку ти працюєш на ім’я, а потім воно працює на тебе. Захотілося ділитися знаннями і з людьми, які не мають відношення до журналістики.

Ми ж із тобою проводили урок в рамках всеукраїнської кампанії «Вивчай і розрізняй» від IREX. Словом, перше правило для вас: дивіться, на якому сайті ти читаєш новину. Якщо це маловідомі сайти й на ринку місяць –два (можна перевірити у рубриці «про нас»), то вірити не слід. По друге, уважно дивитися, чи датований матеріал, бо подія повинна бути зафіксована у часі. Іноді люди поширюють інфо, яка застаріла в часі, й відбулася рік –два тому. Дивіться, чи вказане авторство, бо ти завжди можеш загуглити автора. Я завжди підписую власні матеріали. Тоді є більша довіра. Ще одне – не поширюйте в соцмережах неперевірену інфо. Бо для друзів ви є показником довіри, й вони можуть повірити цій інформації. Й нарешті, шукайте в інфо джерела інформації, на кого посилається автор (чи на офіційну пресслужбу відомства чи на Пупкіна).



- Про що найскладніше тобі писати? Чи є така тема, за яку б ти не взялася?

- Кожна тема, якщо ти «не в темі», для журналістів складна. У наш час працівниця (- ик) ЗМІ має бути універсалом, бо бракує кадрів. Хоча раніше у нас в редакції були новинні журналісти, економічний блок вів інший, соціо також, кримінал і т.п. Але не хочеш осоромитися, то ти із вухами занурюєшся в тему. До всього, я не люблю поверховості. Якщо пишеш про вино, то повинен знати, що витримане вино має букет, а молоде –аромат.Так казала нам колись виноробка й технологиня Мужіївських підвалів Наталія Гриценко (нині покійна). Якщо щось пов’язане із церковною тематикою, то маєш знати, що таке «камилавка», «єпитрахиль» чи «панікадило». Якщо пишеш про кримінал і грабежі, то повинен знати жаргон, викрадачів сейфів називають «ведмежатниками», дрібних крадіїв у маршрутках - «щипачі». Чесно, я б взялася за будь-що, бо зараз є можливість здійснити перевірку матеріалу у фахівців ще до виходу у друк. Мова про розслідування, якщо не хочеш мати судових позовів, й не тільки. Скажімо, матеріал на військову тематику, у країні війна. Тут своя специфіка, не нашкодити нашим хлопцям чи не видати позиції. Я багато їжджу на тренінги, то маю «вчителів» в ІРРП, Українській академії преси, Інтерньюзі, Українській асоціації медіа бізнесу і т.п.

- Люди думають, що журналісти мають знати все, включно з телефонами напам’ять усіх служб.

- Ми повинні знати майже все. Якось в редакцію мені прийшов лист від жінки із села, яка питала про лікарську індійську цибулю, де її можна купити і таке інше. Тоді інету ще не було, а у кого не питала, ніхто не знав. І хоча ми спілкуємося із читачами тільки через газету, але я таки відправила тій жінці листа, в якому вибачилася, що не змогла знайти інформацію. А потім прочитала, що цибуля –звичайна кімнатна рослина й лікує від різних недуг. Шкода, що адреса тієї жінки загубилася. Двоюрідна сестра, яка працює вчителем,  завжди має питає питання, що хвилюють вчителів. Тоді телефоную в освіту чи шукаю на сайті МОНу.

Ми навіть повинні знати, як розводити коней –гуцуликів :) Якось писала про них у рахівських Квасах. Одного дня в редакцію «Фесту» прийшов чоловік, відкрив двері й із порогу заявив: «Ви Оксана Штефаньо? Я також хочу розводити гуцуликів». Я кажу, мовляв, дуже рада за вас. «Ну то розкажіть, ви ж писали матеріал», - веде далі. Довелося пояснювати, що коней розводжу не я, а герой мого матеріалу. Дала контакти, подякував і пішов.


- На яку б професію ти змінила б журналістику?

- Я ніколи не мріяла бути журналісткою. У дитинстві мене часто питали, ким хочу бути. Це мене вже трохи було дістало, то всім відповідала, що буду дояркою :) Після питати перестали. Але настав час, коли треба було обирати професію і я вступила на філфак УжДУ. І хоча журналістської освіти не маю, проте постійно вчуся (їжджу в Київ, Львів, двічі була у Криму практикувати журналістські розслідування, закінчила онлайн курс в Інституті медіа права). Вважаюся, що це саме та професія, яка знайшла мене, а я –її. І якби доводилося обирати професію знову, то я б обрала журналістику. Виховує, гартує, заставляє пройти гори й доли, робить із тебе психолога, дипломата, ти еволюціонуєш. Чим більше ти в цій професії, тим більше тебе затягує. І мова зовсім не про гроші. А про стан душі – я постійно щаслива, бо комусь змогла допомогти, чи завдяки статті людина отримала нагороду чи не закрили школу –інтернат.

- Немає такого відчуття, що ти все переписала, йдеш по колу і пишеш про ті самі речі?

- Людям нашої професії властиве відчуття внутрішнього вигорання. Це коли ти вже багато років у професії, взагалі втомився щось писати. Поки я не на цій стадії. Колись було таке, що кожного року їздила на одній й ті ж фести. Дехто закидував, мовляв, що там цікавого, одне й теж. Та багато чого й кого: інші люди, інша заходи, навіть погода не та. Тому це завжди різні репортажі, ти сама собі хочеш доказати, що нового викопаєш на цей раз. Якщо це «Гуцульська бриндзя» у Рахові, то будеш шукати бриндзю, тих, хто привіз, скільки, яку, а не про те, хто виступав на сцені, бо концерт –це тільки доповнення до вурди і бриндзі.

Це я так практиканткам і практикантам пояснюю. Тут ти запросто зможеш записати інтрев’ю із вівчарем, гірським рятувальником чи бабкою, яка дотепер робить ліжники. Чи домовитися про майбутні матеріали. Нерідко люди самі підкидають теми, колеги, які кажуть, що «я таке не пишу, чи ти б не взялася», соцмережі, радіо, Бібісі (Баба бабі сказала) :), навіть в оголошеннях є ідеї. Але це тільки ідея, а от розвивати й перевіряти й копати далі доведеться тобі. Іноді навіть добре повертатися до теми (як завершився судовий процес у справі, чи ти писала про вундеркінда, а тепер це вже відомий науковець). Чи про долі людей. Люди - це мій особливий об’єкт уваги. Особливо ті, що у малих важкодоступних селах, там дотепер своя говірка і традиції. Люблю їздити електричкою або автостопом. Теми повсюди, тут головне –вміти їх розгледіти.


- «Журналістика сьогодні не така, як була колись», пробурчали б якісь заслужені журналісти :) Зараз здавалося б новину можна створити за 2 хв., або взагалі поцупити десь у соцмережах. Чи потрібні ті журналісти (і журналістика), до яких всі біжать, коли припече, і лають при першому ліпшому випадку. Чи досить нам того, що кожен щось побачить, повідомить, розжене через соцмережі?

- Круте запитання, колего. От тільки треба розуміти, що побачив, зняв і повідомив у соцмережі –це не зовсім журналістика. Поясню на прикладі. Візьмемо аварію. От їде людина тією вулицею, зняла на відео, щось своє коментує, й хтось там був «точно був п’яний», ще й травмованих (чи загиблих) зафільмувала і все виставила в інет. А от журналіст оперує тільки перевіреними фактами із офіційних джерел (поліції), яка стаття передбачена за порушення, інфо (заключення) із наркодиспансеру про вміст проміле в крові. Не забувати, що винуватця аварії визначить суд. До матеріалу можна дати фото авто, що зіштовхнулися, фото загиблих в жодному разі. Та й не завжди фото до аварії доречні, текст скаже більше. Веду до того, що повідомлення в соцмережах –це тільки інфопривід для журналіста самому з’ясувати, чи був такий факт й що ж насправді сталося. Бо іноді смішно, коли новинні сайти подають інфо із соцмережі й пишуть: «Інформує у Фейсбуці Анна із Сасова». Але зовсім інша справа, коли посилаються на сторінку відомого громадського діяча чи політика. Хоча вже раджу більше вірити їхнім офіційним сторінкам або зателефонувати й спитати, чи питав такий допис у Фб.

Тепер щодо того, що журналістика нині не така. Все міняється, журналістика також, але ж принципи й етика незмінні. Хоча можна сказати, що якихось 20 років тому журналістів більше годували ноги, тепер клавіатура й інет. У мене все незмінно - перший варіант. Й я десь трохи ностальгію за моїми журналістськими пригодами у «Фесті». Редактор Віталій Ящищак завжди вітав цікаві ініціативи. Ходила якось робити репортаж у медвитверезник на вулицю Другетів. Це було напівтемне величезне приміщення із високими стінами, ліжка й сині обличчя. Але все пройшло добре. Тоді ужгородську міліцію очолював Василь Ребрей, а за роботу із пресою, зокрема, відповідала Олена Дупелич. Й ми із колеги нею Світланою Ковбицею чи колегою Володимиром Павлюхом могли разом із патрульно –постовою службою їздити у рейди, навіть вночі, щоб готувати репортажі. Був виклик на вбивство студента в гуртожитку УжДУ, після чого в усіх гуртожитках вузу ввели охорону.

Ловили якось із операми на площі Дружби народів дівчат легкої поведінки, а інтерв’ю записували у відділку. Й так шкода їх було, бо мали «капронки» із дірками, й із неблаполучних сімей. Навіть погодилися на фото, ми планували зустрітися наступного дня й зробити якісь постановочні без облич, але не вийшло. Наш фотограф Михайло Дорогович прийшов раніше призначеного часу й чекав нас ввечері на зупинці на площі Дружби народів, до нього підійшов чоловік й пригрозив. Ми ж караулили на іншому боці вулиці, але дівчат так і не дочекалися. Інтерв’ю мало тоді чималий резонанс. Потім якось у місті почула: «Оксано, прівєт, це Ніна із «кольца». Я спитала, чому тоді не прийшли. «Не було отбою від клієнтів», - посміхалася. До речі, в тіч часи ти міг прийти в ДАІ чи обласну міліцію, взяти зведення, й писати собі поліцейську чи «даішницьку» хроніку». Якщо тебе зацікавила якась інфо, то ти міг піти до начальника того чи іншого відділу, слідчого дізнатися деталі. Не повірите, але я завдяки цим зведенням вивчила майже всі села області, бо там чітко вказувалося, що, де, коли. Там нерідко зустрічалися із колегами із інших газет. А структуру інфо про аварії чи кримінал вчилася на статтях Ярослава Галаса. Тепер у кожному відомстві є пресслужби, а інфо - на їхніх офіційних сайтах. В принципі це теж непогано.



- Багато нинішніх журналістів проходили у тебе практику. Напевно є й такі, що потім не пішли у професію. Ти можеш зразу визначити, що це буде профі у журналістиці?

- Визначити, чи буде працювати у журналістиці можу з перших хвилин розмови, а чи буде профі –із першого тексту. Зазвичай, знайомство починаю із розмови, щось випитую. Тому моїх практикантів можна поділити на три групи: журналісти, друга група - «так хочуть батьки», третя - «можна якось домовитися, щоб не ходити на практику?» (домовитися було неможливо, бо печатка тільки в редактора ?. Якось порахувала всіх – я багатодітна мама - понад 70 практиканток і практикантів. Маю дерев’яну медаль «Журналістський наставник року - 2015» за результатами опитування колег і колегинь, яке щороку проводив ваш Ужгородських прес клуб). Я цікавлюся, як склалася доля кожного, тому можу сказати, що більшість все ж у журналістиці, решта - у дипломатії, ресторанному бізнесі, дизайнерстві, прокуратурі та в інших сферах. Й це нормально. Як згадаю, коли щороку в редакції «Фесту» приходила група по 3 - 5 людей, то ставало весело. Добре пам’ятаю, як Володя Кузьмінський ходив за мною хвостиком на всі заходи. Нині він у Києві, але не в журналістиці. А Вероніка Брудка завжди ставила стільки запитань, Евеліна Гурницька приходила завжди усміхнена й заряджала мене на позитив. Дотепер пам’ятаю матеріал Тетяни Лешко із головним наркологом області, чи її колегині Ані Нікогосян – про Ужгородську взуттєву фабрику. Така група була талановита й майже всі у журналістиці. Юрій Лівак, а після Андрій Ганусич у нас залишилися працювати, а після - Ярослав Гулан, Мирослав Небесник, який у Києві працює спортивним журналістом.

Дотепер пригадую слова Валентина Кузана (нині знаний київський фотограф): «Оксано Петрівно, можна я буду лем фотографувати, бо писати мені штось не йде». Але й писав і фотографував. Приємно було чути, коли Наталка Тернавська розповідала: «В університеті колишні студенти радили йти до вас». Дотепер товаришую із колишньою моєю практиканткою Маріанкою Макарович, яка нині в дизайнерстві. Тому всі ми родом із «Фесту». Опісля в «Новинах» теж були відкриття, як от моя подруга, а тоді практикантка Анастасія Ножка. Творча й цікава натура. Вона потім залишилася працювати в газеті, потім пішла «Тису», а нині дописує нам аж із Німеччини. Чи Ліда Дем’ян, яку я відправила у її перше відрядження писати матеріал про Бескидський тунель, будівництво якого було на стадії завершення. Так от коли Ліда принесла великий репортаж, чесно, я не повірила, що це писала практикантка: тільки факти, коментарі фахівців й нуль «води». Наступні її матеріали були також такими професійними.

А якось у дверях кабінету з’явилася дівчина. Розповіла, що побачила вивіску й вирішила зайти. Влада Знов’як виявилася студенткою Острозької академії, сама родом із Херсонщини. В Ужгород приїхала із хлопцем, який тут отримав роботу. Хотіла спробувати себе в журналістиці. Чому не дати шанс? Рік чи два тому приїжджала й хотіла познайомити із друзями, шкода, що я тоді була не в Ужгороді. Всі мої практикантки і практиканти дуже талановиті, просто не кожного обрала журналістика. Й тут важливо не образити чи не відбити у них бажання, бо я ж теж так колись прийшла в редакцію, й я так само починала.


- Ти дебютувала у ролі перекладача, розкажи про цей досвід. І чи не хочеш зайнятися письменництвом? Чимало журналістів «працюють» якраз в літературі.

- Тепер здається, це так було давно - липень 2018. Хоча перекладацтву передував трагікомічний абсурд "Краще залишайся мертвим" за п’єсою Карла Ветлінгера на "малій сцені" облмуздрамтеатру в Ужгороді. Боєць повернувся з фронту, виявилося, що його вже поховали, а кохана дівчина вийшла заміж….Це була дуже сильна постановка режисера Михайла Фіщенка, а також крута гра акторів  Рудольфа Дзуринця, Олександра Мавріца, Степана Барабаша, Дар'ї Горшкової та інших. Це був якийсь вибух мозку після того, що я бачила раніше на великій сцені, обговорення, знайомство вживу. З того часу стала фанаткою Малої сцени, й майже щотижня ходила в театр на вистави із подругами, гостями. Ця п’єса, до речі, й нині є моєю улюбленою на Малій сцені. Якось мені зателефонував Михайло Фіщенко й спитав, чи не взялася б за переклад нової п’єси, яку хочуть поставити. Я погодилася, хоча до того із перекладами не практикувала. Хіба із італійської, та й то не для сцени. Мова про п’єсу «Same time, next year» («Наступного року в цей же час») за твором американського драматурга та сценариста Бернарда Слейда. Однак не англійською, режисер надіслав російський варіант.

Моя «перекладацька діяльність» тісно переплелася із журналістською. Чесно, іноді в редакції закривалася на ключ, щоб не відволікали від Джорджа і Доріс – головних героя й героїні п’єси, які мали власні сім’ї, але щороку зустрічалися в одному й тому ж місці впродовж 25 років. П’єса побудована на їхньому діалозі. Але якому! Я так занурилася у п’єсу, що почала «жити життям» героїв. Іноді зникало натхнення писати статті. Хотілося перекладати й перекладати, щоб знати, чи вже нарешті скаже Джордж Доріс, що кохає її. Місяць щоденної роботи завершився щасливо. На прем’єрі дуже переживала, бо це ж був мій дебют. Помітила перекладацькі огріхи, бо різні речі, коли ти перекладаєш, інше - чуєш це в живому діалозі. Після театрознавець Вероніка Переверзєва, яка нині мешкає у Франції, вітала мене із дебютом.

А щодо письменництва, то це трохи інша парафія, ніж журналістика. У нас нема епітетів, є тільки факти. Тому у письменництво податися не планую, проте хочу видати кілька книг із моїми авторськими серіями газетних статей, як от: «Закарпатці за кордоном» (маю статті про ужгородця, який працює вчителем фізкультури в Китаї, про тячівця –хірурга, що нині мешкає в Англії, чи про художницю із Хустщини, яка вже кілька років мешкає у Швейцарії й не забуває про малу батьківщину), «Майстер і майстерня» (репортажі із майстерень митців ) чи про туристичні родзинки кожного району через призму власних поїздок, й нарешті про «Села, що помирають».


- Маєш багато зацікавлень: можу пригадати і театр, і петанк, що ще? І коли встигаєш цим займатися? Що дають стільки цікавих напрямків тобі особисто?

- Вже на собі перевірила, що чим більше я зайнята, тим більше у мене вистачає на все часу. Візьмімо хоча б петанк, яким займаюся майже 10 років, і в який свого часу мене привів журналіст Петро Гойс, який тоді очолював Федерацію петанку України. Тоді грало чимало журналісток і журналістів, бо в цьому спорті потрібно думати головою :), аби поставити класний пойнт чи каро. Маю всього одну медаль (грали у триплеті) на міжнародних змаганнях в Ужгороді, але це не так важливо. Тут важливіші люди, які займаються цим видом спорту. Я б можливо не побачила  австрійський Відень взимку чи маленьке угорське містечко Могйорсийк, де із напарником виграли гру від норвежців, переможців першого дня змагань. Нині я трохи відійшла від петанку, прийде час коли повернуся знову. Тепер я більше зайнята театром. Чесно, раніше, коли дивлася виставу, то уявляла, як би я зіграла ту чи іншу роль.

А пригадуєш, як ваш Ужгородський прес-клуб влаштував новорічні журналістські посиденьки із виставою, яку написав наш колега Іван Колодій? Я тоді зіграла сторожа Дюря із Ужгородського хлібокомбінату. Колегам сподобалося. Але то було давно й неправда :). А тепер мова про сцену. Торік кіношник Діма Мотайленко якось сказав: «А давайте підемо всі у студію до Любомира Геляса». Й ми пішли, але із тієї нашої групи в театрі «Provocator” залишилася я й Надя Ваць, навіть Діма надав перевагу кіно. Зате у нашій театральні групі прекрасні люди різних професій. У липні мала дебют у прем’єрі «Лав сторі», де я зіграла Корову. Це дуже сентиментальна історія про життя родини, яке разом із нею переживають домашні тварини, які розмовляють. Ми так довго йшли до цього –від сценічних вправ до підготовки власного реквізиту перед виставою. Й коли мені після прем’єри колега сказала, що я найпрекрасніша корова, яку їй доводилося бачити, то я була щаслива. За кулісами я переживала, а коли побачила глядача, то перестала, навіть слова не забула :) Театр і вистава – це чергова моя вершина в житті. Насправді, я боюся не встигнути, недочитати, недовчити, недописати. Тому захоплення –це доповнення до Штефаньо, збагачення, адреналін, відкриття.


- Які три речі тобі потрібно для щастя?

- Вони у мене вже є :). Моє щастя родом із дитинства, я вважаю, що воно формується тоді. А я мала щасливе дитинство, коли ми постійно тікали із міста в село Загаття до бабусі із дідусем, який там служив священиком. Там була така аура, вже вранці сиділи на дереві й їли зелемпані, скакали в сіні, райбали одяг у річці, носити дору в церкву, прощалися на осінь, обіймаючи кожне дерево в саду. Й справа не тільки у спогадах, а й у міцній родині, сімейних цінностях, традиціях. А вже потім життя на твоє дитяче щастя нанизують якісь дорослі події, відчуття, почуття, й ти повинен вміти реагувати на них, шукати завжди в усьому позитив. Іноді друзі мені кажуть: «Ну, блін, Оксі, як ти вмієш дивитися на світ такими очима?!



- Якби ти зустріла Бога, що б в нього запитала?

- Чому ти, Боже, мене так любиш?

- Що найбільше тебе приваблює в людях? Чого не сприймаєш у співрозмовниках?

- Люблю живих й емоційних людей, які кайфують від того, що роблять. Коли ти записуєш інтерв’ю, то й сама кайфуєш від розмови, й вже наперед знаєш, що матеріал буде писатися легко й буде шикарний. Завжди згадую родину мандрівників Пайкошіїв. На зустріч прийшла мама із двома донечками –школярками Біляною та Марією, які від народження в горах. Ми переважно пишемо про дорослих, а тут мені хотілося написати про те, як подорожі сприймають саме діти, як реагують, чому їм там цікаво. Це був матеріал про сині роти, щастя й гірські озера, які зникають. Я отримала такий заряд, що захотілося в гори. Біляна під час розмови тихенько малювала, а потім подарувала мій портрет. Бережу дотепер. А ще в людях мене приваблює скромність і глибина. В цьому плані мені імпонує ужгородський актор театру й кіно Олександр Мавріц. Завжди про його чергові нагороди чи фільми дізнаюся із Фб. А це ж для області подія, бо скажіть, хто ще у нас знімається у великому кіно?! Римма Зюбіна й Мавріц –і це все. А мені ж для газети потрібна інформація із першоджерела, тому набираю. «Оксано, Ви ж знаєте, що я цього не люблю», - чую у слухавку. Але вивідати кілька речень все ж завжди вдається.

Водночас, не люблю, коли мені кажуть неправду чи «напишіть про мене». Доволі часто на мистецьких подіях зустрічаю одну людина, яка завжди мене питає одне й теж: «А Ви пишете на тему культури? Напишіть про мене». Це відштовхує. Хоча вітаю, коли людина під час розмови мимоволі каже, що я їздив туди чи переміг у якомусь конкурсі, тоді сама пропоную написати статтю. Був у мене випадок, коли художник їздив на пленер –конкурс в Європі й навіть якесь місце посів. Чим не привід для бліц -інтерв’ю?! Це своєрідний доказ того, що закарпатські художники не варяться у власному соку, цікаві й деталі, як проходять пленери за кордоном і т.п. Зустрілися, у розмові спитала, чи хтось ще із наших митців був учасником заходу, бо це ж важливо. «Ні, я один», - відповів. Потім випадково дізналася, що Закарпаття там представляв ще один митець. Я просто не опублікувала той матеріал.


- До речі, чи не називають тебе родичкою нашого відомого кондитера Валіка Штефаньо?

- Мене дуже часто про це питають. Навіть колеги із різних міст України, навіть незнайомі люди пишуть у приват. Якось взагалі одразу видали, мовляв, чи можна у Вас замовити торт. Я віджартувалася: «Торти не печу, але написати про них можу» й, звісно, пояснила ситуацію. А Валіка знаю давно, ще з часів роботи в газеті «Фест», це були 2000-і. Він цімборувався із нашим фотографом Михайлом Дороговичем.

Й загалом, ти ж пригадуєш, що у нас був дуже крутий журналістський колектив: Микола Тімков, Світлана Ковбиця, потім Володя Павлюх. Збиралися разом й за межами редакції, ходили купатися на кар’єр. Так от той Валік і теперішній (відомий шоколадьє), зовсім не змінився: такий же привітний і простий. Слава його не зіпсувала. Якось у розмові з’ясовували, чи ми родина. Але тих людей, що він називав, у моїй родині нема. Все ж вирішили, що, якщо питатимуть, то казатимемо, що ми родичі :) Хоча коли мене питають, то я кажу правду або розповідаю цю історію. «Оксанко, ти мене піариш, а я –тебе», - якось фіглював Валік.


- Чи маєш недоліки? Бо я не бачу.

- Чимало. Але зараз буду казати не про якісь недоліки в характері. Я в житті не посадила жодного дерева, все збираюся вишити собі сорочку чи довганю, й дотепер тільки збираюся. Ще торік у лютому розпочала навчальний курс на EdEra про роботу за архівами КДБ, й воно зависло в часі. Хоча мене це дуже цікавить. Періодично я відкладаю те, що можна зробити сьогодні, на завтра.

- Ти казала, коли говорила про театр, що могла б перекласти з італійської. Знаєш мову? І подібна трохи на італійку.

 - Був у мене в житті "італійський період", тоді й вивчила мову: скайп, онлайн - курси, а потім спілкування вживу. Мала постійно при собі словник, й коли потрібно було щось перекласти, то завжди казала італійцям: "un momento". Якось потрібно було їхати на пилораму на Свалявщину, й перекладати про дрова, пелети. А я ж ще тільки почала розуміти мову й потрохи спілкуватися. Але якось з того вийшла. Двічі їздила в Італію, де мешкала в українки Ніни, яка працювала колись вчителькою на Рівненщині. За 10 років, що тут на заробітках, придбала гарну квартиру в центрі міста. Водночас, кімнати здавала заробітчанкам, а сама обмежувалася однією. Словом, хоча я приїхала на море, але вдалося побачити зсередини життя наших жінок за кордоном. Визріває серія, в якій буде кілька доль. Якось знімала процес випікання піци, розмовляла з піцеолою. " Tu sei italiana?" («Ти італійка?»), - питав. "No, Ucraina", - відповідала, а він чомусь почав аплодувати. Напевно знав про ситуацію в Україні, це був липень 2014 року.

- Чи п’єш каву? Наскільки часто (вважається, що журналісти по кілька чашок в день випивають)? Чи маєш улюблені кавові місця?

- П’ю, бо я ж ужгородка із іршавським корінням! Переважно вранці й не вдома. Майже щодня в редакцію потрапляю через…  кав’ярню –пекарню на Руській. Це такий собі кавовий ритуал перед початком робочого дня чи черговою поїздкою. Дуже комфортне місце: можеш надворі позагорати наодинці із круасаном та кавою із молоком, чи поспілкуватися із директором СТО, що поруч, чи ромкою, що підмітає вулицю. В італійському Пезаро, коли заходиш у кав’ярню, працівниці кричать: «Чао, Роберто. Каву?» Так от тут те саме, пані Віта й пані Оля знають всіх клієнтів в обличчя, їхні смаки. Тут завжди пахне тістечками, тут завжди експериментують. Словом, для мене важлива сама атмосфера, а не тільки кава. Люблю, коли моя подруга Тетяна Когутич приїжджає зранку на чергове інтерв‘ю в Ужгород, тоді вже разом налаштовуємося на журналістську хвилю.

- Колеги завжди звертають увагу на твою доброту, готовність допомогти. Ти віриш, що добро врятує світ?

- Не врятує, але зробить його добрішим. А світ врятує любов. Хоча це десь тотожні речі. Добро гуртує, а гуртом можна гори звернути. Як от це довела колегиня  - журналістка Галина Ярцева, яка у 2014 –му з початком війни на сході України почала допомагати нашим хлопцям. Й вилилося все у Рух підтримки закарпатських військових. Не долучитися я не могла, це була якась внутрішня потреба, не хотіла бути пасивною споглядачкою, коли на сході війна й гинули наші хлопці. Тому волонтерство – напевно найвища нагорода у моєму житті.

Автор: Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото автора

Коментарі (0)

Додати коментар
Введіть число
 
Використання матеріалів сайту дозволено тільки за згодою редакції "Irshava News" та наявності активного гіперпосилання на джерело. Всі права на тексти, зображення і відео належать їх авторам.
Підписка Контакти
RSS irshava.news@gmail.com
Facebook +38 096 730 15 29
ВКонтакте
Партнери
© 2014 Irshava News