• 9/13/2021
• 186
• 0

Гончара Івана Галаса із села Вільхівка тоді Іршавського району (нині – Хустський) я відвідав ще в 1986-му. Він розповів про своє ремесло, яким займався у 1940–1980-х роках.

Принесену з лісу глину на подвір’ї поливали водою, лопатами різали на малі шматки. Далі дерев’яним молотком (довбнею, клепачем) збивали в «ракаші» й напівкруглим ножем (різаком), виготовленим із коси, ділили на шматки (круги-паленята) діаметром 15 – 20 см, яких виходило близько ста. Їх складали на дошку і знову дерев’яним молотком збивали в одну купу, потім повторно різали на тонкі пластини і вдруге молотком збивали й додавали води. Згодом різали на палиці завдовжки 40 – 50 см й завширшки 5 см та клали на лавицю. Вимішували руками, щоб глина стала в’язкою, без крупинок, ділили на малі й великі шматки та приступали до формування виробу на гончарному крузі.

Гончарний круг – дводисковий, веретенного типу, з рухомою віссю. Верхній круг – колесо мале, діаметром 30 см, нижній – велике, відповідно 80 см. Їх з’єднує веретено, вість якого впирається у вкопаний у долівку камінь або цеглу з ямкою. Виготовляли речі у кімнаті. Гончар сидить на лавиці, кине грудку глини на верхній диск, а поштовхом правої ноги приводить у рух нижній. Майстер натискає на глину пальцями, робить ямку, яка поступово заглиблюється, витягуються вгору стінки. Взимку готовий виріб кладуть для висихання на полицю, а влітку сушать надворі. Але не все формують на крузі – люльки (піпи) роблять вручну.

І. Галас розповідав, що розписи виконують на сирих стінках виробу як по черепку природного кольору, так і по вкритому чорною, зеленою, синьою, рудуватою обливкою. Розписував посуд Іван Іванович за допомогою виліпленої з глини круглої груші (гургульки), в яку заливав фарбу і робив рослинний або геометричний орнамент. Розмальовану річ обливали прозорою поливою (маль) за допомогою ложки. За часів Чехословаччини, Угорщини поливу купували в магазині.

Далі вироби висихали одну-дві години. Випалювання предметів відбувається в печі заввишки 150 см (горно) з вертикальним вогнем і двома вогнищами (100 см – верхній діаметр). Стіни печі знизу з каменю та цегли, верхня частина – з вальок, інколи зовні оперезані двома-трьома рядами дроту. У двох протилежних сторонах основи горна розташовані отвори, а через третій – верхній – виходить дим та полум’я. Деякі майстри мають окремий будинок, де знаходиться піч, але здебільшого вони стоять надворі, біля хати. Випалювали десять годин (одночасно – й до тисячі виробів), температуру поступово піднімали. Зранку, після того, як остивало, речі вибирали.

Іван Галас виготовляв корчаги, товкани (глечики), рябуни, півняки, тарілки, блюда (миски), через для квітів, горнець для огірків, широкодинець, у якому кип’ятили молоко, горщик для варіння голубців, горнятка. Ще у 1960 – 1970-х солодке та квасне молоко зберігали у товканах, вино й воду – в корчагах та півняках. У великих горщиках у печі, на плиті варили їжу, а в керамічній посудині брали її в поле, на сінокіс. Виходила надзвичайно смачною картопля, посмажена в ринці-судині з телячою, свинячою чи козячою ковбасою. Потім її виклали в керамічну миску, в іншій подавали квашені огірки, наливали домашнього вина і приступали до трапези. Високопосадовці з ЄС за милу душу смакували цими продуктами в глиняному посуді.

Роботи І. Галаса відповідали етнографічним критеріям, у 1950 – 1980-х роках їх експонували на різних виставках у Києві, Москві, Угорщині, Румунії, колишній Чехословаччині та Югославії. Свого часу Іван Іванович працював у керамічному цеху Іршавського райпромкомбінату. Коли трудився за гончарним кругом, дозволяв іншим людям спостерігати за його роботою. Нині це називають майстер-класом.

Вироби Івана Галаса вважаються одними з найкращих не тільки в Україні, а й у Європі, бо це традиційна вільхівська кераміка із властивим їй орнаментом.

Ілля ГРИБАНИЧ. Новини Закарпаття