• 6:03 AM
  • понеділок , 13-липня-2020

Релігійні процеси у верхів’ї Боржави та історія Кушницької церкви

  • 5/25/2020
  • Перегляди 1022
  • Коментарі 0

Перші згадки про поселення Кушниця згадується в документах за 1318 рік під назвою „Cusmuca”, коли село було подаровано братам Тиба (лат.Tyba) з роду Ґуткелед (лат. Gutkeled). Тиба – син Михайла, та Тиба – син Петра, а також Ласло, Томаш та Янош поділили землі між собою.

27 лютого 1383 року королева Угорщини Марія І Угорська (1371-1395) – (королева Угорщини з 1382 до 1395 року. Титулярна „королева Галичини і Володимирії”), подарувала село синам волоського воєводи Сенеслау І де Госсумезо (угор. Hosszumezey I Szaniszlo), Яношу, Іштвану та Шандору Долгаї. Після смерті Сенеслау І троє синів – Янош, Шандор та Іштван – переїхали до села Довге. З цього моменту поселення стає резиденцією братів, так званим «possesiones capitalis», від якого рід магнатів виводить своє ім’я та предикт – de Dolha.

Сини Яноша Долгаї належали до вищої аристократії Угорщини та носили поважні титули „de Liber-Baroni” (барон), „Vicecomite” (віконт) та „Castelan de Hust” (каштелян Хуста).

Вже в середині XV століття Долгаї володіли поселеннями в комітаті Береґ – Довге, Заднє, Бронька-Суха, Кушниця, Лисичово, Керецькі, Березники, Боржава, Шаркадь, Макарія, Negyforras, Romanpataka, а також поселеннями Розавля, Сурдок, Шієу, Петрова, Леордіна, Рускова – в комітаті Марамарош.

Спочатку Кушниця входила до комітату Береґ, але у 1454 році на прохання Долгаї король Ласло V приєднав їх володіння до комітату Марамарош.

Першим відомим управителем села в 1456 р, був Kenis Pal (Кеніз Кушницький Пал).

Одна з легенд розповідає, що одними з перших поселенців були сім’ї з прізвищем Гоцко (Гецко). Вони розчищали сучасну територію села від лісу і кущів та розпочали побудову дерев’яної каплиці (церкви). Пройшов час і на лівому березі потоку Лисичанки в урочищі Мочари поселилася група селян (волохів), які вбили свого пана, і втекли до Кушниці. Ці селяни часто збиралися цілою групою і говорили між собою по волоськи, незрозумілою для Гецків (Митрели) мовою. Тож перші переселенці вважали що волохи боялись, що їх будуть шукати, радилися між собою. Цих волохів і прозвали „Раді”.

Про першу церкву поселення не відомо. Однак те, що вона існувала говорить такий факт: в статті В. Гаджеги „Додатки к історії Русинові руських церквей в Марамороші” (науковий збірник „Просвіта”, Ужгород – 1922 р.), йдеться, що у 1682 році, в с. Кушниця розпочинають будівництво нової дерев’яної православної церкви із „звожених (привезених) липових бервен”, „Коли в 1798 році, проводили упорядкування парафій то в записах протоколів можна знайти наступні відомості: в окрузі Довжанськім поселення Кушниця: церква дерев’яна із липових звожених бервен, збудована 118 років тому добре содержана”. До цього часу могла бути хіба мала капличка покрита соломою.

За народним переказом у 1717 р с. Кушницю захопили кримські татари (песиголовці – одягнуті в собачі шапки), які приїхали на конях через Торунський перевалі і Репинний (йшли з Хуста після облоги замку). В селі у дерев’яній хаті навпроти церкви знаходився штаб татар. Завойовники грабували селян. Забирали худобу і людей. На малій дерев’яній церкві був невеликий дзвін, який жителям вдалося зняти і сховати під млином. Цей дзвін називався тронним.

Дуже цікаві відомості про релігійні процеси, які відбувались на Мараморощині можна дізнатися з архівних документів Мукачівської греко-католицької єпархії. Зокрема і про те що в 1716-1721 роках перейшла на Унію і Мармарощина. Із самого початку частина православного духовенства відкинула унію. Греко-католики ж – проголосивши унію, визнали владу Римського Папи, прийняли основні догмати католицької церкви, зберігши, православні обряди та відправу церковнослов’янською мовою.

1727 році 3 лютого в м. Севлюш за присутності Іоанна Йоганна Гідерманського (єпископа Мукачівського і Мараморошського) проводилися збори духовенства грецького обряду. Серед запрошених був і Василь Мондич – священик Керецьок, який підтвердив, що в поселенні Кушниця проводяться греко-католицькі обряди.

Велику роль відіграла і проведена робота мукачівських єпископів. А саме, Геннадія Бізанця (1716-1733), Семіона Ольшевського (1733-1737), та особливо Георгія Блажовського (1743-1767) завдяки їхній помірній політиці здобулись дуже позитивні результати для єпархії, яку очолювали. Ось лише деякі з них: Мараморощина, з 1730 року стає під юрисдикцією Мукачівської єпархії після того, як близько 200 років була підпорядкована єпархії Альба-Юлія (внаслідок миру у Адріанополі, укладеного в 1568 році між султаном Селімом та імператором Австрії Максиміліаном).

Виконуючи розпорядження королеви Марії-Терезії від 21 квітня 1750 року про перепис парафій Мукачівської греко-католицької єпархії, єпископ Мануїл Ольшавський (1700-1767) у цьому ж році приїхав до Кушниці та сусідніх сіл і в протоколі залишив таку згадку: „Поселение Кушница один приходский священник Павел Оскуба, назначенный Епископом Бизанцием. Приходской земли нет, кроме небольшого земельного участка, за который вносится арендная плата. Верующих в приходе насчитывается 220 душ, из которых трое не принадлежат к конфессии. В случае отсутствия священника религиозные праздники переносятся на какие-либо другие дни. Во время проповеди читается и объясняется Псалтырь и [Klyuch]. Метрика не ведётся, поэтому нет надёжных сведений о родившихся и крещёных. Другие праздники не отмечаются. Певчий (дьяк) без земельного участка. Не принадлежат к приходу 24 человека, которые для него ничего не жертвуют.

Церковь находится в посредственном состоянии и нуждается в обновлении, впрочем, для придания церкви приличного вида были получены указания и благословения от Епископа Иоанникия. Священные реликвии хранятся в деревянной шкатулке, которая повреждена и находится в плохом состоянии. Чаша и утварь сделаны из серебра. Церковная хоругвь сделана из шёлка. Мощей и сосудов для омовения нет. Белых облачений два, скатерть и алтарь нуждаются в обновлении. Плащ один и сделан из шёлка. Канделябра 2, из меди. Церемониальные книги все на месте. [Часовня], называемая „Святой Николай” – деревянная. Колокола три, причем не известно кокой из них получил благословение. Кладбище частично огорожено, причем ограда частично сделана из камня”.

„Поселение Заднее в этом поселении должность приходского священника не занята уже четвёртый год, поэтому на сегодняшний день, там отправляет службу приходский священник из Долгого. Приходской земли нет. Верующих насчитывается приблизительно 100 душ и все принадлежат к конфессии, кроме Ладислава Паппа с женой, Стефана Исака с семьёй и прислугой, Василия Спортена. Не принадлежат к приходу 20 душ, которые ничего для него не жертвуют. Отпущение грехов верующие не получали. Сведений о крещёных нет. Достоверных сведений о новорождённых также нет. Два певчих (дьякона) пребывают в Господском доме Доминии”.




Згідно з угодою для вказаних приходів кожному було виділено по 100 срібних для придбання риз, чаш, тощо, а також були встановлені повинності для вірників і податки священникам та поліпшення матеріального становища „пароха” і „півцеучителя”.

Одним із перших, про якого є записи в Церковній книзі с. Кушниця (Книги … зберігається в Державному архіві Закарпатської області), півцевчителем і дяком вже у 1855 році, був Фірцак Василь з Білок мав дружину Маркович Йоганку. Фірцак Василь закінчив ужгородську півцевчительську семінарію, а його родич Юлій Фірцак (1891-1912 рр.) був єпископом Мукачівської єпархії.

В ті далекі часи з місцевого населення дяками – співали на крилосі у церкві: Гецко Михайло, Леманинець Іван, Михайло Годь, Василь Мурник та інші.

За формою і образом Кушницька дерев’яна церква можливо подібна до тих церков, які будувались наприкінці ХVІІІ ст. в Мараморощині. Такі церкви були в Руському полі (Урмезієво), Тюшці, Майдані, Плавє, Новоселиці. Це готичне завершення вежі (турні) – над бабинцем.

У 1779 році, в Мукачівську єпархію надійшов лист з Найвищої губерніальної ради, в якому було розроблено три проекти мурованих церков і на вибір прихожан такі форми церков, повинні були будуватись в селах сучасного Закарпаття. Саме з цього часу форми церков уніфікуються і набувають рис типового базилікового храму.

У 1820 році. Священиком поселення Кушниця був Михайло Егреші. Про дружні взаємовідносини сім’ї Кушницького священника із односельчанами дізнаємось із Церковної книги реєстрації актів про народження села Кушниця 1820-1887 рр. перший запиc на ст.1 має такий зміст: Священиком (парохом) Кушниці був Михаїл Егреші, його жінка (попадя) – Марія Ляхович – дочка пароха Торунського – Євстратія Ляховича. Сина Кушницького пароха Михаїла 1820 року народження хрестив священик Купарь – парох Задницький (Приборжавське), а хрещеними батьками (в графі мовою оригіналу восприїмника ци прості ци пани цілятинські) були: Лука Григош – парох Керечанський, попадя Тюшківська і Пилипчанська. А також Гецко Митер і Юрко Радь кущницькі (куратори, члени церковної ради – представники двох найдавніших, найчисленніших фамілій – в селі). Гецко Митер представляв правобережну частину населення, а Юрко Радь – лівобережну частину населення (за рікою).

В 1830 році мешканці Кушниці запланували нове будівництво кам’яної церкви на ділянці існуючої дерев’яної церкви, а також було вирішено друге місце для кладовища, розмістити його вирішили біля дороги в Лужок, це частина урочища Дуброва. Розділили кладбище на дві частини згідно тодішніх санітарних умов. Від вулиці хоронили померших від старості, а в кінці кладбища тих хто помер від епідемії (хорели).

Треба зазначити, що у той час вже кам`яні церкви вже були збудовані у сусідніх селах, зокрема: у 1810 році. в с. Приборжавське розпочалось будівництво мурованої церкви з каменю славетним довжанським священиком Василем Довговичом, закінчили будівництво церкви у 1824 році. У с. Лисичево була збудована кам’яна церква святого Михайла 1832 року, а будівництво кушницької кам`яної церкви було розпочато пізніше тому, що дерев`яна кушницька церква ще була в добротному стані.

Отець – Добра Іван (1803-1845 р.) почав будувати (однонефну муровану базиліку), за типовим проектом по периметру дерев’яної церкви в 1835 році. Можливо роботою як і в інших храмах на підряді працювали старі майстри – ремісники, а інженер зрідка міг бути на будівлі коли робили арки в підпорядкуванні його були старі майстри, які будували церкви в с. Приборжавському, Лисичевому, а помічниками були кушницькі Гецки – мурники, яким за професію мурника – (каменяра) пізніше поміняли прізвище на Мурник. Ілько Радь – мабуть був куратором в церкві, продав воли, і так докрили шинглами церкву. За це всі родичі Радя заслужили собі місце, і поховані біля церкви, а не на новому кладбищі на Дуброві. На їх могилах родичів Радя, біля церкви, стоять кам’яні хрести. Однак грошей на ведення будівництва не вистачало і будували церкву майже 25 років. За народним переказом посланці від церковної громади з офіційним листом збирали кошти у верховинських селах Міжгірщини і Березнянщини.

Отець – Добра Іван, через нещасний випадок не зміг завершити роботи щодо будівництва церки – впав з високих риштувань новобудови і помер, похований біля церкви в 1845 р., на могилі встановлено кам’яний хрест.

Наступником Добри Івана був отець Михайло Мустянович – з сім`ї священника, 1845-1898 рр. який прослужив у Кушниці 52 роки, до 1898 року.

Завершення будівництва церкви припало на 1865 р., (є напис на турні), храмовий празник і назва церкви Щасливе рождество Діви Марії (дослівний переклад з угорської).

Після Габора Мустяновича кушницькими греко-католицькими священниками були отець Андрашко, отець Петро Погоріляк, отець Василь Штима.

Сторожили Кушниці кажуть що у бані під хрестом кам’яної церкви зберігалися документи про церкву, але буря 1928 року зірвала дах і башту з хрестом після цього документи зникли …, а турню довелося відновлювати.

Угорський вчений Елик Фицнеш у „Географічному словнику Угорщини середини 19 ст.” пише про Кушницю /Кушніцо: „українське (русинське) село в комітаті Мараморош, близько до Березького комітату. Жителі: 5 римо- католиків, 715 греко-католиків, 49 євреїв. Є тут греко-католицька матірна церков, синагога. Землевласник: граф Телекі та ін.”.

З лютого по квітень 1904-го і взимку 1914-го (до 3 березня включно) тривали судові процеси над закарпатцями. Вони зафіксовані як Мараморош-Сиготський процес і стали прикладом процесу самоідентифікації краян. Судові процеси проти православних селян стали чи не найпомітнішою подією в новітній історії Закарпаття. У перших роках ХХ ст. жителі сіл Іза на Хустщині та Великі Лучки на Мукачівщині відкрито заявили про свій вихід з унії, намагалися створити православні громади і запросити священика. 1912 р. у православну віру масово почали переходити жителі с. Іза і Липча, Теребля та ін. всього 9 сіл…, тож жителі Кушниці знали про ці події і теж хиталися у вірі, думали про перехід у православ’я. Але це вже інша сторінка історії, одного з найгарніших сіл Закарпаття, яке цього року відзначає 700-літній ювілей.



Василь Гецко, архітектор,

Михайло Марканич, головний науковий співробітник держархіву

Коментарі (0)

Додати коментар
Введіть число
 
Використання матеріалів сайту дозволено тільки за згодою редакції "Irshava News" та наявності активного гіперпосилання на джерело. Всі права на тексти, зображення і відео належать їх авторам.
Підписка Контакти
RSS irshava.news@gmail.com
Facebook +38 096 730 15 29
ВКонтакте
Партнери
© 2014 Irshava News