• 11:46 PM
  • вівторок , 2-червня-2020

Спомин ільничанина Івана Поповича про Другу світову війну: "Із сімдесяти добровольців-ільничан – тридцять п’ять загинуло"

  • 5/12/2020
  • Перегляди 182
  • Коментарі 0

Кожен поворот у розмові із 95-річним Іваном Васильовичем презентував несподівані для такого поважного віку своєрідні відкриття. В тому числі, не будемо приховувати, і надзвичайно приємні для журналістів видання.

Тепер я передплачую тільки чотири газети, -- ділиться про сьогоднішні будні ветеран війни, доброволець Попович із Ільниці. – Колись – не менше десяти.

Декілька фраз співрозмовника, і відчуваєш у ньому уважного і вдумливого читача. Якщо для розуму і душі – читання, то для тіла – щоденні фізичні вправи.

Взагалі для Івана Васильовича фізичні навантаження – звична справа з раннього дитинства. Це характерна ознака для чоловіків всієї родини – і для батька, і для діда, для стриїв кількох поколінь, які змалку пізнали гіркий хліб наймитування, коли ґазда казав дітвакові: «Печи собі крумплі та вріж собі хліба, як дубовий листочок…». І не тільки труд на чужого, але й воювати за чужу державу. Батька, як тільки повернувся із Америки, забрали в армію, відправили на Східний фронт І-ої Світової війни. Там потрапив у російський полон. Життя не лишило його осторонь революційних подій у Києві, Харкові і Петрограді. Повернувшись додому, батько за зароблені за океаном гроші збудував хату, сарай, купив коні, справив збрую. Зваживши на неабиякий потяг сина до знань, давав йому можливості вчитися – спочатку в Ільниці, а потім – у Іршавській горожанській школі. Був відмінником. Хоча в атестаті юнакові записали – «без віри». На неодноразові вчителеві запитання «Чи будеш вірний нашій греко-католицькій вірі?», неодмінно відповідав: «Я вірний тій православній церкві, у якій мене хрестили».Вигнали.

На Сході йшла війна. Неблагодійних, особливо серед молоді, мадяри забирали в трудові табори. Аби уникнути репатріації, юний Іван Попович самостійно подався на заробітки на багаті мадярські села. Заробив пшениці. Починав роботу в полі, коли сходило сонце, і йшов із роботи, коли воно сідало за обрій.
Спокійно, без емоцій і політичного забарвлення, Іван Васильович розповідає, як сприймало населення наближення фронту: наші близько.

Іван Попович із братом… серед кількох десятків молодих ільничан записався добровольцем до Червоної Армії. Новобранців із Іршави доправили до Сваляви: помили в бані, переодягли, нагодували. Присяга. Практичні заняття.

Зі Сваляви до Стрия – пішки. Там завантажили на студебекери – і в Польщу, до складу військ ІV-го Українського фронту, де їх із братом розділили. Іван Попович потрапив до 129-го протитанкового винищувального дивізіону. Він налічував 120 військових, із яких кожен четвертий – закарпатець. Зупинилися за дванадцять кілометрів від фронту. Два тижні ломами і кирками довбали кам’яний ґрунт –готували батарейні позиції. Роботи проводили вночі, вдень – відпочивали.

Згадуючи, Іван Васильович час від часу нарікає на слабку пам’ять, коли відразу не може згадати чиє-небудь прізвище. А, між іншим, точно називає дату першого бою – 14 січня 1945-го року. Двогодинна артилерійська підготовка буквально змела передній край німецької оборони. Три дні наступу без ніякого спротиву і тут – жорстка зустріч супротивника під Бєльськом.

У цьому містечку разом із однополчанами потрапив у баню на шахті і був вражений на все життя порядком і обладнанням, -- продовжує ділитися деталями бойових буднів ветеран. – Згодом уже через роки після війни на мою пропозицію директор шахти «Ільницька» зробив таку саму на нашому гірничому підприємстві.

Під цим містом їх частина почала нести серйозні втрати.

Нашу розмову інколи переривав тихий голос дружини, Марії Григорівни, із сусідньої кімнати. Її поради інколи спрямовують бесіду Івана Васильовича у те чи інше русло. Багаторічний педагог, вона неодмінно наголошувала на згадці про чисельні його зустрічі із учнями ільницьких шкіл, про ті або інші епізоди, що передають деталі фронтових буднів. Так довелося почути про неабиякий кулінарний талант Івана Васильовича. Разом із капітаном у одну із ночей натрапили в населеному пункті на купу мішків.
Ти понесеш мішок муки? – запитав командир.
Понесу.
За кілька днів потому солдати підстрелили молодого дикого кабанчика. Стрімкий наступ передових частин відірвав на три дні кухню, що відстала десь у тилу. Отож, молодий Попович взявся куховарити. У недалеких руїнах будівлі, неподалік окопів, наказав розпалити вогонь, але так, аби не було диму. Невдовзі бійці вже смакували галушками впереміжку із смаженим м’ясом.
Ты где работал? – допитувався вражений кулінарним талантом бійця капітан.

Другого дня розпочалися страшні бої на окраїні міста. Убило командира взводу, одного із братів Микулянців поранило, а одного – вбило.

– Почалася атака німців, ми втрачали бійців. – Продовжує описувати ті страшні хвилини Іван Васильович. – Розбили прицільний пристрій. Підполковник дав команду: «Вперёд, на колёса! Бить – прямой наводкой!».



Минули роки, десятиліття. Ветеран згадує. Спокійним голосом мовить про страшні деталі: вбитих -- кулеметника Федора Химинця, Івана Гирбу, якого розривними кулями знесло навпіл.

Бої, чим далі, тим страшніші. Із сімдесяти добровольців-ільничан – тридцять п’ять загинуло. Його самого у тих боях під Стратибором та Моравською Остравою тричі важко контузило і один раз поранило у руку. Після однієї із контузій, коли випадковий снаряд розірвався за метр перед ним, кров у Івана Поповича точилася цілий день із носа, рота і вух. Оглух. Два дні сидів у автомобілі. Мабуть, це аж тепер далося взнаки на слух довгожителя. Ще одного разу сидів на вході у бліндаж, у перекриття якого потрапив снаряд і вирваним брусом вдарив по голові і нозі. Втратив свідомість. Отямився, коли Федя Пермяков улив йому з боклажки до рота спирту.

Після поранення лише тиждень перебував у госпіталі. Дівчата-медсестри дивувалися із молодого закарпатця, у якого із трофеїв одне мило запашне та акуратний ножик перочинний.

Мені нічого не треба, – відповідав юнак на запитання. – Залишуся живий, я собі – зароблю.
Рука ще на підв’язці, а бійця – знову на передову.


Першого травня бої припинилися. Увечері в Оломоуці – зустріч із союзниками по Другому фронту -- американцями. Свято. Привезли їсти: кусок хліба і борщ із м’ясом.

9 травня по радіо виступив Молотов. Замполіт майор Александров поздоровив бійців із Перемогою.

Старий чех, піднісши штемплик із паленкою, мовить:
Відколи живу, я ще не чув, щоб так кричали.
Федя Пермяков пригостив його спиртом. Старий упав, як випив…


За один із боїв Івана Васильовича Поповича відзначили однією із найбільш шанованою серед фронтовиків медаллю «За відвагу». Крім того, дві медалі – «За победу над Германией» і «За освобождение Праги» та орден «Отечественной войны». Сьогодні груди ветерана-фронтовика прикрашають також 14 ювілейних медалей та орден «Знак пошани». Це вже із життя Івана Васильовича після війни, історії, які варті не менше на оприлюднення, аніж фронтові події. Сподіваємося, їх час так само ще прийде.

На завершення варто хіба що додати, що з 1-го липня 1945-го року Івана Васильовича було зараховано в офіцерську школу, яку не довелося закінчити, бо почалася часткова демобілізація, і Радянська Армія не потребувала стільки офіцерів. Нашого ж земляка демобілізували тільки в 1950-ому році.

Життя перейшло на інші рейки. В прямому і переносному значенні цього слова. Але це вже – за журналістським штампом, – зовсім інша історія.


Михайло ІСАК


Коментарі (0)

Додати коментар
Введіть число
 
Використання матеріалів сайту дозволено тільки за згодою редакції "Irshava News" та наявності активного гіперпосилання на джерело. Всі права на тексти, зображення і відео належать їх авторам.
Підписка Контакти
RSS irshava.news@gmail.com
Facebook +38 096 730 15 29
ВКонтакте
Партнери
© 2014 Irshava News