• 5:52 AM
  • четвер , 21-листопада-2019

Олександр ЧОРБА: «За своє життя був членом тільки двох партій: першої – проти власної волі, іншої – за покликом серця»

  • 8/31/2019
  • Перегляди 406
  • Коментарі 0

Історія нашої країни засвідчує: як би це парадоксально не звучало, та зазвичай патріоти народжувалися в гної системи, там, де було замало кисню для вільнодумства.

Не дивно, адже засліплений доларом хіба що грає на патріотичній ноті, на більше він просто не здатен. Нічого спільного з любов’ю до України не може мати той, у кого в серці зачаївся двоголовий орел. Так само до таких пасивних належить й ідеологічно аморфний громадянин, спокушений достатком і комфортом Європи, готовий здатись в полон одній із країн ЄС.  

Словом, справжні патріоти ніколи не бувають пустословами та пустоцвітами. Вони, можливо, роками виношують ідею незалежної і демократичної України, готові багато чим відчайдушно жертвувати заради втілення подібних мрій у життя. Безперечно, до таких належить ветеран Народного Руху України Олександр Чорба з Білок, народжений у повоєнний час. Навіть будучи членом Компартії, він старався не бездумно виконувати команди зверху, чим так, як стверджують, «хворіла» радянська влада, а був мислячим творцем суспільних справ і завжди брав до уваги думку простих людей.

Керівна посада дісталась без партійного квитка

Як то кажуть, він точно пройшов і Крим, і Рим, і мідні труби. Мабуть, доволі визначальним у його житті був період навчання в Ільницькій школі-інтернат. У цьому закладі українську мову та літературу викладав доктор педагогічних наук, професор, заслужений працівник народної освіти України Степан Жупанин. Уроки знаного вчителя-патріота дуже подобалися Олександру Чорбі. Тоді навіть і вірші почав писати та поки не зовсім усвідомлено любити рідний край. У нього все більше народжувалась жага до спілкування з різними людьми. 

Після закінчення школи поїхав навчатися на Донбас, вступивши до ПТУ у м. Сніжне. Тут здобував спеціальність «Підземний електрослюсар шахти». Білківчанин потрапив у середовище людей, котрим був властивий дещо інший менталітет. Практично усіх «західняків» вони називали бандерівцями, абсолютно не вникаючи в історичні особливості Карпат. Зовсім юного хлопця це зачіпало, тому іноді дозволяв собі дискутувати на згадані теми, боровся із певною зверхністю жителів Донеччини. Його радував той факт, що там було багато закарпатців. На жаль, зазвичай їх силоміць направляли туди відновлювати шахти у післявоєнний період. Одна навіть мала назву «Закарпатська». За якийсь час Олександру Олександровичу все-таки вдалося завоювати авторитет серед «східняків». Він активно займався спортом, виборював призові місця на змаганнях, отримував путівку на відпочинок у Крим, на відмінно закінчив училище. Так якоюсь мірою відбулося переосмислення певних цінностей, адже не дарма тоді зробив для себе висновок, що життя – то море, в якому потрібно вміти плавати, бо інакше усе може скінчитися плачевно. 

Згодом його направили на роботу за спеціальністю, але через сімейні обставини надовго там не затримався. Справа в тому, що помер батько, два його рідні брати роз’їхалися, мама залишилася вдома сама, до того ж хворіла. Вона написала листа керівництву шахти, аби відпустило сина додому. Материнські слова все ж не залишили байдужими керівників шахтарів, і за якийсь час Олександр Чорба уже працював в Іршавському районі електромереж, мав справу з високовольтними лініями. Відтак він пішов до війська. Служив далеко від рідної домівки – аж у Санкт-Петербурзі (Ленінграді) в Росії. Спочатку перебував у військах спецзв’язку, а потім був на штабній службі. Тоді, мабуть, не дуже замислювався над тим, як це згодиться в майбутньому, але воно доволі часто допомагало. 



Після демобілізації почав писати свою трудову біографію у місцевому колгоспі «За нове життя». Тоді користувалися популярністю допоміжні промисли. Пішов працювати у масляний цех. Став у пригоді життєвий досвід, набутий під час навчання в училищі та служби у війську. Новоспечений працівник віддавався роботі сповна. І тут у житті Олександра Олександровича стався цікавий поворот долі. У Білках з’явилась вакантна посада секретаря комсомольської організації, звільненого від основного місця роботи. На такі посади міг претендувати лише той, хто мав партквиток. Незважаючи на те, що було кілька кандидатур, більшість присутніх проголосувала за О. Чорбу, хоча він не був членом Компартії. Районні партійні боси не зволікали і швидко взяли цей момент на замітку. Так новообраний секретар комсомолу й став кандидатом у члени партії, а згодом влився в її ряди. Паралельно поставив собі за мету здобути вищу освіту. Згадавши рекомендації видатного вчителя Степана Жупанина, вступив на заочне відділення філологічного факультету УжНУ. 

Коли людина ставала членом партії, то вже мусила коритися її волі щодо вибору робочого місця. Отже, невдовзі, врахувавши особливості служби Олександра Олександровича у війську, його бачили корисним на посаді начальника військово-облікового столу сільради. Звісно, отримав доступ до певної секретної документації. Це був приблизно той період, коли розпочалася хвиля закриття та нищення греко-католицьких церков. У Білках ту ділянку роботи доручили саме йому. Але своєрідного Павлика Морозова із нього так і не зробили. Храм мав стати музеєм релігії та атеїзму, натомість завдяки старанням О. Чорби у церкві розмістили історико-краєзнавчий музей, що дозволяло зберегти святиню. Напевно, це був один із тих фактів, який свідчив, що Олександра Олександровича можна вважати комуністом лише на папері, а насправді він був освіченою і мудрою людиною. До речі, неодноразово намагався достукатися до вищого керівництва, аби не втручалися у релігійне життя, бо це може вилізти їм боком. 


Вже у 1975 році він був обраний секретарем виконкому Білківської сільської ради. Відтак займав посаду заступника директора радгоспу «За нове життя» по допоміжних промислах. Тут отримував досить непогану зарплату. Але особливо за «стілець» ніколи не тримався. Потрібно було заробляти на сім’ю, тому пішов простим працівником, де міг отримати більше грошей.

Після цього дещо змінив напрямок діяльності. Йому випала нагода стати відповідальним секретарем районної організації товариства «Знання». Доводилося виконувати просвітницьку роботу. Приймав багатьох лекторів, їздив з ними і в навчальні заклади району, чимало виступав сам. Через це вільного часу практично не мав. Його робоче місце знаходилось поруч з партійцями. Це і посприяло тому, що за якийсь час став інструктором відділу пропаганди та агітації райкому партії. Там на його адресу надходило багато анонімних листів. Якби належним чином реагував на них, то чимало людей мало б проблеми із законом. Та зазвичай свідком цих «анонімок» ставав лише ящик, бо О. Чорба ставив людські якості вище за посаду. Відтак перебрався працювати у рідне село і став директором школи І ступеня в присілку Піньковиця.


Член КПРС став активістом Народного Руху України

Багато хто й досі пам’ятає нині покійного о. Павла Мадяра з Білок. Своїм ревним і мужнім служінням Богу та людям був відомий на все Закарпаття. Окрім цього, його ще називали відданим патріотом. З цією видатною людиною Олександр Чорба мав за честь тісно спілкуватися й потрапити під його позитивний вплив. Можна сказати, що завдяки отцю став одним із активістів Народного Руху України. Установча конференція його обласної організації відбулася 23 вересня 1989 року. Білківчанин взяв у ній участь, займаючи посаду директора згаданої школи та будучи членом Компартії. Коли повернувся додому, на роботі мав проблеми. Навіть покарали через те, що, мовляв, про свою поїздку мав повідомити вище керівництво.

Майже через рік після цього він написав заяву про вихід із партії за власним бажанням. На зборах первинної парторганізації до її розгляду поверталися двічі. Перший раз начебто не було кворуму, тому все закінчилося нічим. Вдруге на збори вже з’явився представник з району. Той запропонував виключити О. Чорбу з членів партії як неблагонадійного. Та секретарю зборів вистачило мудрості підказати, що спочатку розглядають пропозицію заявника, а вона все ж набрала більшість голосів.

Так наполегливо він прагнув позбутися партквитка. Хоча свого часу на відмінно закінчив комсомольську школу в Івано-Франківську та заочно навчався в університеті марксизму-ленінізму при обкомі партії. Часто доводиться чути фразу: «Він з партії вийшов, а вона з нього – ні». Мабуть, це не про Олександра Олександровича, бо він в першу чергу думав про земляків та наслідки, до яких може призвести те чи інше партійне рішення. З цього приводу у розмові зауважив: «За своє життя був членом тільки двох партій: першої – проти власної волі, іншої – за покликом серця». Колись першим неофіційно вночі повісив національний прапор на будівлі сільської ради. Про те, що це був саме він, здогадувалося хіба що найближче оточення. Але таким вчинком підняв на ноги багато кого. Тоді дивувалися, мовляв, що це, у селі змінилася влада? Вдруге, вже офіційно, на сільській раді замайорів український стяг завдяки Олександру Чорбі, нині покійному Михайлу Кебелешу, Олександру Попдякунику, Василю Рязанову та Івану Максимишину. Обидва рази національний атрибут освятив єпископ Маргітич.

 До речі, білківський демократ був депутатом районної ради

І скликання. У центрі села, перед будинком культури, встановив інформаційний стенд, з якого односельці черпали альтернативні новини. Багато чого робив для розбудови Народного Руху України в селі. Через це неодноразово доводилося вислуховувати на свою адресу залякування: «Ти дограєшся! Подумай, де твої діти навчатимуться!». Та він не звертав з обраного шляху, бо вважав його правильним. Олександр Чорба, Олександр Попдякуник та Михайло Кебелеш входили до ініціативної групи із заснування Руху в районі. Перші її засідання відбулись у приміщенні старого будинку культури в Іршаві. До ідеї створення Руху в районі негативно поставилася практично вся тодішня номенклатура: райком партії, партійно-радянсько-господарський актив, міліція, прокуратура, районний відділ КДБ. Щоправда, були і винятки. Районна установча конференція таки відбулася у залі засідань міської ради у визначений день і час. З’явилося близько ста делегатів із 11 осередків та окремих рухівців із сіл, де ще не було осередків.

З присмаком гіркоти тепер згадує про те, що як такого Руху вже нема. На його думку, усе через те, що в когось просто зіграли невиправдані амбіції…

Компартія свого часу робила те, чого не можна було собі дозволяти. Вона саджала в тюрми патріотів, нищила храми і загалом проводила антинародну політику. Погано і те, що втручалася в морально-етичні питання. До прикладу, коли помер юрист рухівців району Володимир Малицький, то вирішили дати співчуття від однопартійців. Їм відмовили. Каже, що з розумінням можна поставитися до людей, котрі думали про своє робоче місце. Але ж партійна лінія у таких справах булла абсурдною і далекою від християнської моралі. Тому процес декомунізації вважає потрібним і виправданим. За словами Олександра Чорби, на часі розробка і втілення у життя певної національної ідеї та стратегії, хоча в цьому напрямку практично нічого не робиться. А патріотизм часто «шкутильгає» через безгрошів’я наших громадян, які змушені виїжджати на заробітки і думати, як прогодувати сім’ї.

Сімейний острівець любові до країни... 

Неодноразово доводилося чути фразу: «Чоловік -- голова, а дружина -- шия...». Олександр Олександрович із дружиною Єлизаветою Дмитрівною за таким принципом, мабуть, не визначали головного. Вони разом працювали над популяризацією української ідеї. Хоч і викладала математику у сільській школі, та Єлизавета Дмитрівна завжди знаходила час для громадської роботи. Бувало, брала участь у з’їзді Конгресу українських націоналістів у столиці. Певний період очолювала сільський осередок жіночої громадсько-просвітницької організації «Союз українок», яка діяла на теренах усієї держави. У патріотичному дусі виховували і синів Віктора та Олександра.

***
Що ми можемо зробити для людей, котрі виборювали незалежність нашої держави, витрачали на це власні сили та енергію, часто ризикуючи багато чим? Чи є щось таке, чим можна виміряти їх заслуги? Навряд чи... Ми у першу чергу маємо віддати їм честь...

Іван КОПОЛОВЕЦЬ


Коментарі (0)

Додати коментар
Введіть число
 
Використання матеріалів сайту дозволено тільки за згодою редакції "Irshava News" та наявності активного гіперпосилання на джерело. Всі права на тексти, зображення і відео належать їх авторам.
Підписка Контакти
RSS irshava.news@gmail.com
Facebook +38 096 730 15 29
ВКонтакте
Партнери
© 2014 Irshava News