• 12:05
  • середа , 23-січня-2019

Історія одного життя: Мешканець Іршавщини розповів, про подвиги під час Другої Світової війни

  • 08.12.2018
  • Перегляди 283
  • Коментарі 0

За майже 95 років Іван Степанович бачив багато в житті… Народився на Іршавщині в сім’ї простих селян. Був третім сином із шести дітей. Змалку допомагав рідним по господарству, а також батьку в будівництві житлових будинків у селі.

Коли почав розповідати про свою молодість, загадкова усмішка заграла на його лиці…

Це були важкі й цікаві роки одночасно. Батьки були звичайними селянами, як і всі інші. Але мали коней, і дідусь, а потім і батько підробляли в селі, орючи землю чи возячи дрова на замовлення. Тому Іван Степанович із дитинства знав і дуже полюбив цих тварин через їхню силу та відданість. Кожного дня його батьки до сходу сонця вставали, поралися по господарству, батько виконував важку роботу коло хати та в полі, а мама щось легше, стежила за порядком у домі, готувала їсти. Разом виховували дітей. Щонеділі після церкви йшли до родичів у гості. І з сусідами були в хороших стосунках. Навіть майбутню жінку пан Іван знайшов через сусідів. Це була двоюрідна сестра його товариша, який жив за кілька будинків від їхнього дому. Дівчина мешкала в сусідньому селі й приїхала з батьками до родичів на храмове свято. Так і познайомилися.

Але розпочалася Друга світова війна. І після досягнення 18 років він був призваний до армії. У день мобілізації батько ходив сумний і постійно курив, а мама плакала весь час і перед самим відправленням дала йому маленьку іконку Богородиці з собою, сказавши, щоб сам повернув її, коли закінчиться війна. З тими словами він і поїхав. Як каже наш герой, та маленька іконка й мамині слова стали для нього оберегом протягом усієї війни.

Спочатку він потрапив у піхоту, але далі його перевели в саперний батальйон. Часто потрапляв під обстріли, був поранений осколками міни в груди, долоню та стегно, лежав у госпіталі. Згодом знову повернувся на фронт. Урятував на війні багатьох солдатів (виносив на собі в тил з поля бою).

Спогади про перший день на фронті в нього дуже яскраві й назавжди врізалися в пам’ять. Їх привезли на поїзді, висадили на якійсь залізничній станції, і всі одразу вирушили на місце призначення. Спочатку в полку все було спокійно, а за кілька годин того ж дня противник почав атаку і їх кинули на оборону зайнятої позиції. Кількох знайомих йому солдатів було поранено, двоє так і не повернулися з поля бою. Він не міг їсти і спати майже тиждень, його постійно нудило. Як і більшість молодих солдатів, увесь час молився. На його думку, тільки так він зумів витримати той психологічний тиск та страх смерті. І пообіцяв собі, що якщо виживе, то вже ніколи й ніхто не змусить його воювати та вбивати когось. Згодом звик до постійних атак, бомбардувань, обстрілів.

?

Під час служби його часто направляли з різними дорученнями в тил. А все через ситуацію з конем Філіпом, на якому возили продукти на польову кухню. Він прив’язався до нашого героя, бо той увесь час давав йому яблука. І коли треба було призначити нового солдата, що відповідатиме за коня, капітан, не довго думаючи, обрав Івана Степановича, якого постійно бачив коло Філіпа. Тож відтоді хлопець возив на ньому пошту та медикаменти для солдатів. Інколи й набої для кулеметів. Уже на возі вивозив поранених у польові госпіталі. Так йому довелося повоювати на території Угорщини й Чехословаччини, кінець війни зустрів в Австрії.

Одного разу врятував сім’ю від смерті. Це було десь на території сучасних Чехії чи Словаччини, він уже точно не пам’ятає. Їхній полк дислокувався коло села, яке ще недавно жило повноцінним життям, а тепер повністю обезлюдніло. Солдати розбрелися по ньому в пошуках їжі і в одному хліві знайшли жінку з трьома дітьми. Вони тут заховалися й боялися вдень виходити на вулицю. Діти були дуже голодні, і солдати забрали їх із собою. Капітан хотів розстріляти матір із дітьми, але Іван Степанович став на коліна, перехрестився перед капітаном і почав просити за них, казав, що діти не винні у війні. Капітан дуже накричав на нього, але жінку з дітьми відпустив і наказав нагодувати їх, а також дати із собою хліба та картоплі. Жінка почала ходити за своїм рятівником і говорити йому: «Іванку, дякуєм…»

Коли вони поїли, жінка із страшенно переляканим і заплаканим обличчям узяла дві буханки хліба та відро картоплі й знову повернулася з дітьми в той хлів, де їх знайшли. Вона дуже дякувала пану Івану, бо розуміла, що могло трапитися з ними. Іван Степанович заспокоїв її та дітей, а старшому хлопчику подарував кишеньковий ножик і сказав, щоб захищав маму й менших братика та сестричку. Після цієї ситуації ставлення товаришів по зброї до нього змінилося, і всі почали називати його Іванком. Навіть старшина вже не кликав на прізвище, а казав: «Іванку».

Того ж року перед новорічними святами Іван Степанович захопив у полон 11 солдатів противника й за це був нагороджений медаллю за відвагу. Він на коні віз боєприпаси та медикаменти і натрапив на хату лісника. Побачивши дим із димаря, зрозумів, що в будиночку хтось є, і спочатку хотів його обійти, щоб не потрапити в поле зору. Але передумав. Прив’язав коня в лісі до дерева, а сам тихенько пішов до хати. Як не дивно, на вулиці не було охорони. Герой нашої розповіді мав при собі пістолет і 5-зарядний карабін. Зайшовши тихенько до хати, він побачив, що четверо солдатів мирно гріються коло печі й готують картоплю. Ще семеро просто спали в іншій кімнаті на підлозі. Їхня зброя стояла коло дверей, тож Іван Степанович одразу відрізав їм шлях до оборони. Він змусив розбудити всіх, а потім лягти на підлогу. Руки їм зв’язував ременями й весь час тримав у руці пістолет. Ті були такі перелякані, що навіть не думали чинити опір. Уже на вулиці прив’язав їх один до одного й пустив перед собою, вказавши рукою вперед. Вогонь у печі залив водою, зброю теж забрав, повісив на коня, і так вони прийшли на місце призначення. Бойові товариші були шоковані, коли побачили його та полонених, зв’язаних їхніми ж ременями. Капітан, який ще кілька місяців тому кричав на нього, тепер сам перший підійшов і привітав його. А через місяць Івана Степановича нагородили медаллю за відвагу.


Багато різного було за роки війни. Усього вже й не пригадує пан Іван…

Після війни демобілізація та повернення додому, хоч думав залишитися на території Австрії. Але приїхав назад, бо був старшим сином і вважав, що має обов’язок перед батьками та меншими братами й сестрою. Мама знову заплакала, коли він повернув їй іконку і, ставши перед нею на коліна, обняв. Батько довго дивився на нього і сказав лише: «Ти так змужнів!» Так почалося його мирне життя.


Ще до війни ходив на вечорниці до майбутньої жінки, але засватався вже після повернення, згодом одружився. Весілля було зовсім маленьким – зібралися тільки найрідніші. Повінчалися вже таємно, бо радянська влада могла за таке й засудити.

Прожили в шлюбі з Анною Михайлівною повних 65 років. Він працював столяром, їздив на заробітки в Сибір та на цілину в Казахстан, а вона працювала в колгоспі й виховувала п’ятеро їхніх дітей. Іван Степанович каже, що дуже багатий, бо має 11 онуків, 18 правнуків і вже двох праправнуків…

Жили спочатку в його батьків, а потім з батьком перебудував стару комору й переселився туди із жінкою та старшою дочкою, згодом народився син… Вивчився на столяра, багато їздив на заробітки. Працював на великих об’єктах за спеціальністю…. 8 років трудився також на залізниці.

Було дуже важко після війни, дефіцит усього, не вистачало найнеобхіднішого: їжі, одягу, взуття… Сам навчився шити й ремонтувати взуття, а жінка вдома шила одяг як собі, так і сусідам (її мама теж була швачкою).

Коли в селі почали організовувати колгосп, селяни масово протестували, але нова влада не звертала уваги й жорстоко карала всіх. Прийшли і до Івана Степановича. Вони з батьком теж виступили проти. Батькові вибили прикладом гвинтівки зуби, а йому зламали кілька ребер. І пригрозили, що їх посадять, а жінок та дітей виженуть із дому. Довелося змиритися з несправедливістю. Пан Іван і зараз, коли змінюється погода, відчуває біль з лівого боку, там, де були поламані ребра. Фізичні рани вже давно загоїлися, а душа болить і тепер, як згадує.

Жінка померла 7 років тому. Узимку дуже застудилася і спочатку сама лікувалася вдома, а коли поїхали в лікарню, їй уже не змогли допомогти.

На запитання, у чому секрет його довголіття, наш герой каже, що важкі роки молодості зробили його твердим як камінь, тож це, напевно, і є секретом його довголіття. Тільки сумно йому самому, бо жінка була для нього всім – і дружиною, і подругою, і підтримкою в усіх життєвих ситуаціях.

Підсумовуючи свою розповідь, Іван Степанович сказав, що не розуміє сучасних людей, котрі розлучаються, бо несподівані проблеми увірвалися в їхнє життя: «Сім’я – це ж фортеця, яку ти маєш захищати від усіх бід та проблем. І так мають робити сучасні молоді люди – любити й захищати».

Юрій КОПИНЕЦЬ

Коментарі (0)

Додати коментар
Введіть число
 
Використання матеріалів сайту дозволено тільки за згодою редакції "Irshava News" та наявності активного гіперпосилання на джерело. Всі права на тексти, зображення і відео належать їх авторам.
Підписка Контакти
RSS irshava.news@gmail.com
Facebook +38 096 730 15 29
ВКонтакте
Партнери
© 2014 Irshava News